Як "голосіївський стрілець" перейшов у режим "камікадзе" і які висновки можна зробити з дій поліцейських під час НП у Києві. Інтерв'ю з експертом із безпеки
18 квітня в Голосіївському районі Києва 58-річний Дмитро Васильченков відкрив стрілянину по людях на вулиці та взяв заручників у супермаркеті. Загинуло 7 людей, поранено 14, серед них дитина. Стрільця ліквідували під час штурму. Наразі під наглядом медиків перебувають семеро поранених.
Масова стрілянина в столиці шокувала українців і додала тривожності. Та, звичайно ж, викликала питання до дій поліцейських.
Як діяв убивця, чи можна було запобігти трагедії, на що потрібно звернути увагу – про це OBOZ.UA поговорив із засновником проєкту "Криміналіст" Миколою Зборщиком, який також має багаторічний досвід роботи в особистій охороні.
– Знаю, що ви протягом багатьох років стежите за кримінальною хронікою, аналізуєте як замовні вбивства, так і замахи. Що можете сказати про дії "голосіївського стрільця"? Чи можна зробити висновки про рівень його підготовки? Відомо, що він військовий пенсіонер.
– Сам факт служби в армії дає щонайменше базові навички поводження зі зброєю. Але постріли впритул не вимагають високої вогневої підготовки – це суто механічне виконання на короткій дистанції.
По-друге, психологічний аспект (найважливіше). Постріл в упор – це подолання найвищого внутрішнього бар'єру. Для звичайної людини вистрілити в іншу живу істоту з відстані півметра – це колосальний стрес. Те, що він робив це холоднокровно, може свідчити про глибоку психопатизацію та повну дегуманізацію жертв. Він не бачив у них людей – він бачив "мішені".
Навіть не будучи професійним психологом, через призму кримінологічного аналізу я бачу чіткі ознаки глибокої деформації особистості нападника. Його активність у соцмережах хоч і давня, – це фактично протокол початку певної "радикалізації".
Цитати про те, що "свині кращі за людей" та використання образу кілера Леона з культового фільму – класичні приклади мізантропічного психотипу. Додайте сюди ксенофобські та антиукраїнські випади у його постах, сам стиль написання текстів – і ми отримуємо портрет людини, яка довгий час перебувала в стані ідеологічної та психічної накрутки.
Для такого типу особистості ворог або просто оточуючі позбавлені людських рис, а отже – вбивати їх стає суто технічним питанням, оскільки внутрішні моральні гальма повністю демонтовані.
Тому я б не став акцентувати увагу на якійсь його "особливій підготовці". Це швидше "вбивча рішучість". Успішність його дій на першому етапі пояснюється не підготовкою, а ефектом раптовості, вибором беззахисних цілей та абсолютною відсутністю емпатії.
– Як розповів голова Нацполіції Іван Вигівський, виклик надійшов про те, що відбувається конфлікт на вулиці між громадянами. Поліцейські спочатку прибули просто на побутову сварку. У Васильченкова був травматичний пістолет – він здійснив постріли в бік сусіда, з яким у нього був конфлікт.
– Я бачу чітку ескалацію: від побутового конфлікту до свідомого масового вбивства. Те, що він спочатку застосував травматичну зброю проти сусіда, а потім повернувся за вогнепальною – свідчить про перехід у стан "бойового психозу". Це момент, коли агресія стає некерованою і вимагає радикальної розрядки.
Але ключовий момент – це підпал власної квартири. Це, якщо можна так висловитися, ритуальне "спалення мостів". У кримінології це чіткий індикатор того, що людина не планує повертатися і не розглядає варіантів відходу чи переховування.
Він свідомо знищив своє минуле життя, свій побут та ідентичність звичайного мешканця будинку. З моменту підпалу він перестав бути просто "конфліктним сусідом" і перейшов у режим "камікадзе".
Це повністю пояснює його подальшу холоднокровність на вулиці. Людина, яка власноруч спалила свій дім, уже перебуває "по той бік" соціальних норм. Для нього це був "фінальний акт", де він, цілком імовірно, бачив себе персонажем, схожим на кілера Леона, чиє фото він постив у соцмережах. Коли ти вже "помер" для колишнього життя, вбивати інших стає технічним завершенням твого особистого сценарію.
– У деяких виникло запитання: якщо нападник був якимось чином радикалізований, чому він не увірвався до держустанови чи поліції?
– Відповідь криється в його психотипі. Це саме той принциповий момент, що розмежовує ідеологічний тероризм та мізантропічний масшутинг.
Коли радикалізується релігійний фанатик чи ультраправий бойовик, його ціль – "система" (поліція, мерія, держслужбовці). Але у нашого фігуранта, згідно з аналізом його соцмереж, радикалізація була спрямована на дегуманізацію суспільства як такого. Якщо він вважає людей "свинями", то для нього ворог – це не державні інституції, а звичайні люди в чергах. Його ненависть була спрямована на побутовий рівень.
Як приклад фото та підпис розміщені на його сторінці у Фейсбук від 13 вересня 2016 року, де він пише: "…сектанты ёговы ведут скрытое наблюдение… возможно жОдосектанты…"
Цивільні в цьому плані – ідеальні жертви для самоствердження. Він не увірвався до відділку поліції, бо там його "вихід" міг би закінчитися за лічені хвилини. Він свідомо обрав "м’які цілі" – беззахисних перехожих. Це дозволяло йому максимально довго залишатися "господарем ситуації", не отримуючи відсічі, та якомога довше відчувати владу над життям і смертю.
Крім того, я схиляюся до думки, що підпал квартири та подальше захоплення заручників вказують на реалізацію сценарію "Suicide by Cop" (самогубство за допомогою поліції або провокація вогню на ураження).
Людина, яка не має внутрішніх сил просто натиснути на спусковий гачок у себе вдома, влаштовує кривавий перформанс, щоб змусити спецпризначенців ліквідувати її під час штурму. Захоплення заручників у цій логіці – це не спроба втекти чи висунути реальні вимоги, а спосіб затягнути час, забезпечити собі максимальний резонанс і загинути "зі зброєю в руках", як у кіно.
Він сам вирішує, коли настане розв’язка. Доки є заручники – тривають переговори, він залишається "в центрі всесвіту". Це був його фінальний акорд: він дочекався штурму.
Загибель під час "бойового" зіткнення для такого психотипу – це "героїчна смерть воїна чи кілера", а не жалюгідне самогубство на самоті.
– Зараз багато обговорюють, чи можна було запобігти цій трагедії – вирахувавши потенційного стрільця?
– Теоретично – так, практично – це надскладне завдання для будь-якої правоохоронної системи світу. Майже всі масові стрільці так чи інакше сигналізують про свої наміри (явище, відоме як "витік інформації").
У нашого фігуранта цей "витік" активно відбувався через соцмережі до 2019 року. Його пости того періоду – це не просто приватна думка, а трансляція ідеології ненависті та ксенофобії. Проте після 2019-го в його цифровому житті настала повна тиша. У кримінології такий "період мовчання" часто є найбільш небезпечним – це фаза інкубації, коли агресія перестає бути вербальною і переходить у стадію внутрішнього планування та вичікування (що може тривати роками).
Повномасштабна війна, безумовно, стала потужним тригером. Для особистості з таким психотипом, навколишні події могли стати остаточним доказом його теорії про "людей-свиней". Якщо людина роками перебувала в очікуванні краху державної системи або поразки України, а реальність не збіглася з його очікуваннями – це могло спровокувати фінальний психологічний зрив.
Сьогодні моніторинг таких об’єктів – це обов’язок спецслужб. Але коли людина діє як "самотній вовк" і припиняє будь-яку публічну активність, вона стає "невидимою" для алгоритмів безпеки.
Немає підтвердження його зв'язків з ворожими угрупованнями, він не обговорював плани у групах – він просто замкнувся зі своєю ненавистю на роки. Виявити такого "мовчазного" стрільця в багатомільйонному місті до моменту першого пострілу – це виклик, на який сьогодні не має 100% відповіді жодна спецслужба світу.
Варто наголосити на фундаментальній проблемі для судової психіатрії та кримінальної психології: у переважній більшості випадків подібні злочинці ліквідовуються або вчиняють самогубство. Це створює ситуацію, яку називають "емпіричним вакуумом".
Психотип таких осіб залишається недостатньо вивченим, оскільки наука позбавлена можливості провести прижиттєве клінічне дослідження. У таких випадках судова та наукова спільнота змушені покладатися на метод психологічної аутопсії – ретроспективної реконструкції особистості за її "цифровими слідами", свідченнями очевидців та патернами поведінки. Проте така реконструкція – це завжди робота з тінню, а не з оригіналом.
З погляду безпеки – ліквідація вбивці є закономірною і справедливою. Проте для превентивної науки це втрачена можливість зрозуміти справжні мотиви та механізми виникнення такої агресії. Питання про те, як виявляти такі загрози до моменту першого пострілу, поки що залишається відкритим викликом.
– Ще один аспект трагедії, який шокував багатьох українців – дії поліцейських. Один із них служить із 2024 року, інший – із 2015-го, тобто понад 10 років.
– Поведінка патрульних на місці події – це окрема, вкрай болюча тема. Відео, де поліцейський тікає від стрільця замість того, щоб вступити у вогневий контакт, викликає закономірні питання щодо готовності особового складу.
У всьому світі після трагедій у школах та торгових центрах діє єдиний протокол: перший екіпаж, який прибув на місце, має негайно вступити в бій, щоб зупинити вбивство людей.
Поліцейський – це не просто людина в уніформі, це озброєний представник держави. Згідно Закону він мав повне право і прямий обов’язок застосувати зброю на ураження без попередження, оскільки була загроза життю людей.
Втеча поліцейського в такій ситуації – це не просто "стрес", це посадовий злочин та порушення присяги. Маючи бронежилет, табельну зброю та напарника, він мав зайняти позицію, відкрити вогонь та відволікти вбивцю на себе, даючи цивільним шанс втекти.
Провал оперативного управління (про що написала Victoria Ptashnyk у Facebook). Година часу – це вічність для подібних інцидентів. Якщо відділок поліції знаходиться за 2 хвилини їзди, а за годину квартал не був оточений – це свідчить про відсутність координації. Тривала відсутність поліції на місці події – це симптом низької оперативної дисципліни. У ситуації масового розстрілу кожна секунда – це життя. Те, що діти продовжували гратися на майданчиках, поки терорист бігав дворами, каже про те, що команда на оцеплення просто не була дана.
Проблема підготовки. Різниця в стажі патрульних (10 років проти 2 років) у цьому випадку не зіграла жодної ролі. Це вказує на системну проблему: відсутність регулярних тактичних тренувань у стресових умовах. Поліцейських вчать писати протоколи та оформлювати ДТП, але їх не вчать "воювати" в місті проти озброєного маніяка. Коли настає момент "Ч", спрацьовує не "стаж", а базовий інстинкт виживання, бо професійний інстинкт захисника не був сформований під час систематичної підготовки та навчання.
Висновок щодо "захисти себе сам". Реакція суспільства абсолютно логічна. Коли громадяни бачать, як озброєна поліція тікає від злочинця, віра в державну монополію на насильство зникає.
Це призводить до єдиного висновку: єдиним реальним захисником громадянина в перші хвилини теракту є він сам або наявність у нього законної зброї для самозахисту.