Змусили просити вибачення у "народу Донбасу" - екс-полонений танкіст

Танкіст Іван Ляса повернувся з полону 27 грудня 2017 року, у рамках великого обміну полоненими між Україною і самопроголошеними "республіками" на Донбасі. Повернувся за якихось пів місяця до того, як виповнилося би три роки його перебування у полоні. Три роки, які в тих умовах перетворюються на вічність.

Про тих, у чиєму розпоряджені опинилося життя самого Івана і його товаришів по нещастю, про знущання і порядки, встановлені терористами для українських військовополонених, про те, кого найбільше ненавидять і бояться в ОРДЛО, а також про те, як вижив після тяжкого поранення в голову без медичної допомоги, власний "парад полонених" та те, скільки українців досі чекають на звільнення з донецьких катівень, Іван Ляса розповів "Обозревателю".

- Іване, коли і як ви взагалі потрапили на війну?

- Був мобілізований у третю хвилю мобілізації, 5 вересня 2014 року.

Потрапив у перший окремий танковий батальйон, він формувався на базі першої танкової бригади у Гончарівському. Там ми 4 місяці проходили посилену підготовку.

- Чотири місяці на фоні загальної практики тих часів – це ще й чимало. Можна сказати, вам ще пощастило...

- Так. Наш батальйон ішов в зону АТО частинами. Була рота, яка поїхала раніше. А ми поїхали в січні-місяці, на початку.

- Куди саме?

- Під Волноваху. Там простояли в полі тиждень. А потім було перше бойове завдання, під час якого я потрапив в полон. Через тиждень…

Наша задача була – забезпечити прохід наших саперів до Путилівського моста, по якому батальйон "Сомалі" відправляв підкріплення в аеропорт. Сапери мали його знищити. Але в селищі нарвалися на сильний опір, про який були не проінформовані з невідомих причин.

Піхота відстала. І ми силами чотирьох бойових машин висувалися. Дійшли до моста, коли почали розстрілювати хлопці техніку, яка була під мостом. Міст сам по собі упав.

А коли відступали, нашу машину підбили, я був поранений - і потрапив у полон. Весь екіпаж потрапив в полон. Потім далі там ще одного з наших хлопців теж в полон захопили. Він був тяжко поранений. Всього четверо нас виявилося…

- Ви так разом і були потім?

- Ні. Одного з хлопців, нашого механіка, Захарченко відпустив за декілька днів. Напевно, захотів показати, який він хороший чи я не знаю, заробити собі якісь бали перед кимось. Ще одного товариша нашого поміняли в 2015 році. Мене - 27 грудня 2017 року. А мій командир, Богдан Пантюшенко, досі залишається в полоні.

- Не знаєте, він є в списках на обмін?

- Мене запевняли, що на наступному етапі обміну він має повернутися додому. Тому що офіційно визнає та сторона, що він у них. І наче готова віддавати. Зараз чекаємо. Може, найближчим часом буде якась інформація. Бо, наскільки я знаю, не так давно в Мінську мінялися списками. То, може, домовляться. Дуже хотілося б.

- Будемо сподіватися… Коли ви тоді потрапили в полон, куди вас повезли? Як ставилися до вас?

- Нас роз`єднали. Мене ввечері 18 січня повезли в лікарню чи то в Донецьк, чи в Макіївку – не знаю. Я був тяжко поранений, в мене була пробита скронева кістка – вогнепальне поранення, рикошетом. Там прооперували вночі.

А вранці, наскільки я пам`ятаю, десь через годину після того, як я відійшов після наркозу, за мною прийшли, забрали – і повезли в якесь приміщення, в підвал. Там я побачив Богдана і ще декількох людей. Серед них був ще один військовослужбовець Збройних Сил, який там утримувався...

- До кого саме ви потрапили в полон, ви на той момент вже розуміли?

- Це вже пізніше з`ясувалося. То було незаконне збройне формування "Войска Донского" - "козачки".

- Це ж ті, хто найбільше лютував…

- Так. Ми там знаходились 3,5 місяці – до 30 квітня, поки в Донецьку не почався переділ "влади" - і "козачків" не взялися всім скопом роззброювати.

- Але не відпустили.

- Ні. Потім нас утримували в комендантському полку, в будівлі СБУ Донецької області. Це був період, коли для нас почалося фізичне рабство. Нас кожного дня примусово вивозили на різні роботи. Приїздили вранці, годині о 8 приблизно – і повертали нас назад, доки ще не повністю стемніло. Боялися, що у темряві ми просто розбіжимося.

І хворий ти чи здоровий – нікого не цікавило. Ти мусив працювати.

- Бачила в різних інтерв’ю з людьми, які пройшли полон, згадки про те, що їх виганяли навіть тіла загиблих з-під завалів діставати. Вас подібний жах минув?

- Коли розбирали завали донецького аеропорту, після того, як підірвали наших хлопців там, туди возили полонених, розгрібати це все. Я тоді був ще у "козачків", тобто нас не возили. Возили хлопців, які на той час уже утримувались в цьому комендантському полку, у приміщенні СБУ. Тобто коли нас уже туди привезли, я чув це від хлопців, які там були.

Ну і дуже багато хто з тих, хто їздив розбирати ці завали, говорили, що їхали туди теж цілеспрямовано, тому що розуміли: на хлопців, які лежать під завалами, теж чекають вдома

- Хоч так повернуться додому?..

- Так.

- А вас що змушували робити? Окопи копати? Чи щось гірше?

- Окопи не копали. Найчастіше змушували вичищати адміністративні приміщення. Вони коли захопили ці приміщення, поводилися не дуже "чемно", потрощили все, загидили…

- Ну так – "еліта молодої республіки" ж прийшла!

- Я б їх інакше назвав. Але не знайду слів, які би не соромно було вголос зараз говорити.

І нас цей комендантський полк перевозив періодично з місця на місце. Аж поки 22 червня 2016 року нас перевезли в макіївську колонію. Особисто для мене це був найлегший період.

- Найлегший?

- Так. Я був закритий 23 години на добу. Нас годували тричі на день. Раз на тиждень у нас була можливість помитися. Ніхто не ганяв ні на які роботи. Ніхто не розказував, що вони про нас думають. До нас не застосовували вже методів фізичного впливу… Там було найлегше.

- А найважче?

- Найважче?.. Найважчою була остання доба, навіть трохи більше - з 25 грудня по 27-ме, коли нас уже вивели з камер на обмін. Тому що вже 25 ввечері ми знали, нам оголосили списки, хто їде додому. І залишалися хлопці.

В камері нас тримали по три людини. Я сидів з Олександром Морозом і Олександром Коріньковим. Коріньков залишився там.

- Важко було, тому що він залишається? Чи від його реакції на це?

- Важко було психологічно. Він мужньо тримався. Не розкис, нічого… Але це було дуже важко. Дуже...

У “козачків” було важко постійно. Нас, скажімо так, "перевиховували".

- Більше психологічно чи..?

- Більше фізично. Психологічно, просто поговорити, за ті 3,5 місяці зайшло від сили 4 людини. Щоб запитати, хто ти, звідки і як потрапив у полон. А інші приходили чи п’яні, чи накурені - неадекватні люди. Приходили просто зігнати свою агресію. Вони нічого не запитували. Їм нічого не було цікаво.

- Над вами почали знущатися зразу? Чи все-таки хоч трохи зважали на те, що ви мали тяжке поранення?

- З 19 січня, коли мене забрали з лікарні і привезли в підвал. Вже за кілька годин після цього мене і Богдана вже вивезли на ставок (чи то річка була, не пригадаю, був у напівсвідомому стані). Це було свято Водохреща.

Читайте: Ворог пропонував мені мільйон за свободу - легендарний комбат

- І що було там?

- Там була споруджена "сцена". Зібралося місцеве населення – багато людей було... Перше, що я помітив – великі ополонки, вирізані в кризі. Я подумав, що нас "купатимуть"…

Але помилився. Нас змусили просити пробачення у “народу Донбасу”, як вони себе називають - за те, що ми на танках приїхали до них “додому”…

Там мало хто, принаймні, з тих, хто тримає зброю в руках, тобто перешкоджає встановленню конституційного ладу, розуміє, що вони не праві. Вони думають, що мають право просто взяти – і забрати кусок території. Їх не цікавить, що поряд з ними можуть жити люди, які мають іншу думку, які хочуть жити в Україні, за українськими законами.

- І перед цими людьми вам влаштували щось типу "параду полонених", як було свого часу у Донецьку?

- Щось типу того.

- Вас били тоді, аби змусити сказати те, що від вас вимагали?

- Декілька разів ударили… У мене тоді був такий стан, що коли мене виводили з підвалу – я втратив свідомість. Мене привели до тями. Просто підняли, зв’язали руки за спиною, пакет на голову, в машину - і нас повезли…

- А люди? Цивільне населення? Як вони реагували?

- По-різному. Одні мовчали і дивилися з жалем. А більшість була налаштована дуже агресивно. Кричали. Були такі, що кидали в нас сніжками. Були і ті, які рвалися нас бити, вчинити самосуд. Але їм ці озброєні люди не дали такої можливості.

- Довго це продовжувалося?

- Я не можу сказати... Мені здавалося, що дуже довго. А потім нас забрали і відвезли назад в цей підвал.

- На "роботи" коли вас вперше вивезли?

- Уже після 30 квітня, коли нас забрали від “козачків”. Це вже було все в комендантському полку. “Козачки” нас не виводили на вулицю, у нас не було взагалі ніяких засобів особистої гігієни, ми не стриглися, не брилися, не милися – нічого цього не можна було…

- Годували хоч?

- Годували. Їсти приносили стабільно, три рази на день. Вранці була якась каша, вдень – перше і друге, ввечері - знову каша. Каша, макарони...

- Когось з одіозних персонажів доводилось бачити? Того ж Захарченка, наприклад?

- Захарченка вживу не бачив, лише по телевізору. З “козачків” бачив їхнього "отамана", нас двічі водили до нього на розмову. Для нього ці розмови були більше розвагою. Погрожував продати нас на органи, в Чечню в рабство вивезти, обіцяв подзвонити додому і сказати, що о такій-то годині я буду вдома, а коли рідні мої зберуться – його люди кинуть в дім гранату…

- Там же, напевно, складно не вірити в усе це?

- Скажімо так: наскільки б сильний характер у людини не був, там кожен би, думаю, задумався, жартує він, лякає – чи насправді збирається таке зробити. Різні люди є. І тут теж вистачає неадекватних.

- А в комендантському полку над вами теж продовжували знущатися?

- Перші три тижні ще проскакували моменти, коли міг хтось ударити, дуже часто психологічно "били" - розказували нам, хто ми, що ми і що вони про нас думають…

Потім, з часом, нас чіпали все менше. Напевно, під впливом російських офіцерів, тому що то такий підрозділ, в якому офіційна особа, командир – з місцевих, а його зам - куратор з Росії.

Як би там не було, чим далі, тим менше було моментів фізичного впливу.

Вони просто приходили зі зброєю, охорона забирала стільки людей, скільки їм було треба. А це залежало від того, скільки було охоронців. Якщо забирали двох наших, то охороняли їх 2-3 чоловіка зі зброєю. Щонайменше, один охоронець на одного полоненого.

- Як вони до вас ставилися?

- Різні серед них були. Одні взагалі дуже насторожено відносились, не розмовляли навіть. Тобто він тебе забрав – і ти цілий день маєш працювати. Не давали можливості ні перекурити, нічого.

А були й такі, які старалися їсти дати щось краще, сигарет якихось пачку ткнути. І такі були, які додому давали подзвонити…

- Коли ви змогли зробити це вперше?

- Не скоро. 17 січня я потрапив в полон, а додому зателефонував чи 30 квітня, чи 1 травня, не пам`ятаю. Коли нас привезли від “козачків”, нам відразу дали зателефонувати додому.

- На той час домашні ваші знали, що ви живий, що в полоні?

- Мама знала, що живий. Коли ми були в "козачків", туди приїздила білоруська журналістка. Було інтерв’ю, про яке “козачки” перед тим дуже "просили", інструктували. Коли це інтерв`ю побачили мої рідні, вони пробували зв’язатися з цією журналісткою, щоб вона сказала хоча би, де вона нас бачила. Але нічого з того не вийшло. Не захотіла...

- Крім тієї білоруської журналістки, приходили ще до вас – по "інтерв’ю"?

- Коли були у "козачків", ще приходили з газети "Красная звезда". Потім, вже в комендантському полку, двічі, наскільки я пам’ятаю, були російські журналісти. І в макіївську колонію теж російські журналісти приїжджали.

- Вас змушували говорити щось конкретне?

- Вони, коли приїжджають, просто ставлять провокативні питання, щоб витягти з тебе, що командування погане, що в Україні все погано – в такому плані...

Вже в макіївській колонії коли були – там вже хоч не було таких погроз, що якщо не скажете того, що треба, ми вас поб’ємо, ще щось.

От у "козачків" коли були – там приходили персонально. Ти не сподобався комусь – і він міг приходити по декілька разів на день три, чотири дні підряд, а то й цілий тиждень – і тебе просто били…

А вже в комендантському полку були ситуації, коли пробували відмовлятися від робіт, "не поїду – і все". За це там карали колективно: виносили з камери все, що можна було винести. На той час у нас був електричний чайник, радіоприймач, по якому ми слухали новини… Забиралося все: сигарети, які були, періодично з України привозилися передачки – те все виносилось…

- Надовго?

- Все, що можна випити, з’їсти і скурити – назавжди. А чайник з радіоприймачем через місяць, три тижні віддавали.

Коли ми були в комендантському полку, кожен вечір п’ятьом з нас дозволяли подзвонити додому. З черговістю ми вже визначалися самі, хто коли дзвонитиме. Біля охорони лежав мобільний телефон, у них був журнал – і туди вони записували номер, який ти набираєш, кому ти дзвониш. Був період, коли навіть розмови записували, тобто сидів охоронець – і від руки писав в цей журнал.

Так от, за непослух забирали телефон – і ми цілий місяць не мали можливості подзвонити додому. Ніхто.

Там уже кожен з нас ставив перед собою задачу зберегти не тільки своє життя і здоров’я, але й життя і здоров’я товариша.

- У вашої родини шахраї не вимагали гроші за те, щоб вас "витягти" з полону?

- Я запитував у мами. Каже, не було такого.

Щоб ви розуміли, перше питання, яке мені поставив "отаман", коли нас до нього привели – "Що у батьків є продати, щоб тебе забрати?". Коли я сказав, нічого – почав питати, чи є машина. Немає, - відповідаю. "Але ж хата є у батьків?". На це я сказав, що нас у сім’ї – четверо дітей, я – найстарший, решта –неповнолітні. І що будинок у будь-якому разі ніхто продавати не буде. Тоді він кинув: "Ну, й сиди, дурак!" - і на цьому розмова закінчилась.

- Для них це бізнес?

- Я бачив місцевих людей, яких вони утримували заради того, щоб забрати бізнес, квартиру. Бачив іноземців. Був один англієць. Була жінка з місцевих, яка працювала за кордоном, здається, у Франції - і просто приїхала в Донецьк зі співмешканцем відвідати маму. Коли вони спробували виїхати, їх на одному з блокпостів “козачки” теж взяли і утримували в підвалі приблизно місяць. А в один прекрасний день за ними прийшли – і забрали. Сказали, що відпустять. Але чи відпустили, чи живі вони взагалі – я не знаю.

- Цілком же могли не відпустити…

- Не знаю… Що знав, розповів компетентним органам. Хай займаються, хай шукають.

- Їхнє ставлення до цивільних, до місцевих якось відрізнялося?

- Там до всіх ставилися однаково. Що до нас, військових, що до цивільних.

- Що вам розповідали про Україну? Ви згадали, що постійно тиснули психологічно…

- Говорили, що ми тут не потрібні нікому, що у нас тут… як би пом’якше… капець. Що ціни ростуть в Україні, люди бомжують, що всі невдоволені, що скоро збереться наступний Майдан, ніби українська армія піде сама на Київ… В такому плані – що все погано і ми нікому не потрібні.

- Казали, що про вас забули всі?

- Це постійно. Що нас не хочуть міняти, нас відмовляються міняти, "ви там не потрібні", це Україні не вигідно і так далі…

- А як же ви трималися під таким “пресом”?

- Я знав, що за мене бореться мама вдома, борються рідні, друзі. Потім, коли вже була можливість телефонувати, я періодично запитував маму, що там з обміном, що їй говорять. Тобто я знав, що ведуться переговори, є якісь списки, є якісь домовленості… В 2015-му році ще були обміни. Я бачив, як забирають людей.

Ну і кожен з нас розумів, що обмін - це не просто "один на два" чи "один на три" нас міняють. Що все одно якісь там ще умови ставлять.

- Безумовно… Ви кажете, бачили, як міняють інших. Я все намагаюсь уявити, як воно, коли когось забирають, а ти лишаєшся…

- Дуже суперечливі відчуття. З одного боку, зникає настрій. Бо ти бачиш, що людина їде, а ти лишається… Але з іншого – ти радий за цю людину. І розумієш: якщо забрали цю людину, нас вже залишається менше. А значить, швидше дійде черга і до тебе.

- До речі, після того, як ви потрапили в полон і вас прооперували, вам там надавали якусь медичну допомогу?

- Ні. Коли я прокинувся після наркозу, мене кинули на підвал – і все. Нічого не капали, нічого не кололи – взагалі нічого! Зняли через місяць шви. За цей період в полон потрапили ще наші хлопці, з-під Дебальцево, були два розвідники з Горлівки. І один з них почав у "козачків" просити зняти мені шви. Зробив це сам. Бо те все почало просто наривати, загниватися. Частково через умови, в яких нас тримали. Частково – через те, що рану мені зашили не хірургічним матеріалом.

- А чим?

- Ниткою, якою шиють взуття. Чорною капроновою ниткою.

- Є хтось з ваших мучителів, кого ви згадуєте з особливою "теплотою"?

- У мене немає якоїсь ненависті. Немає бажання зустріти на вулиці – і помститися. Є Конституція. Є Кримінальний кодекс України.

- Ви вірите, що він рано чи пізно буде діяти?

- Звичайно, вірю. Доки в окопах сидять мотивовані люди, захищають Україну – навіть не те що є шанс, а я впевнений, що ми візьмемо ту територію під контроль.

- Дуже хочеться вже, щоб швидше цей момент настав.

- Я думаю, він скоро настане.

Прощати не можна. За себе в мене образи немає – ну, били – і били. Це таке. Як вчив мене тато, завжди так не буде. Просто багато вони заподіяли лиха. Там були різні люди, які вбивали полонених, розстрілювали...

- Хоч не на очах у вас?

- Знаю зі слів інших хлопців. Їх везли ще з трьома нашими військовослужбовцями з-під Дебальцево - і цих трьох розстріляли. Хоча сказали, що повезуть в лікарню… Коли нас вже привезли в комендантський полк, там показали фотографії – і хлопці впізнали цих людей. Вони були розстріляні.

Продовження інтерв’ю чекайте на "Обозревателе" найближчим часом