На Донбасі загинули 14 бійців ЗСУ з початку 2021 року. Обличчя та історії героїв

Новий рік приніс серйозне загострення на фронті. Починаючи з 1 січня до 28 лютого в зоні проведення ООС кулі ворожих снайперів, вибухові пристрої та осколкові ураження забрали життя 14 захисників України.

OBOZREVATEL пропонує згадати тих, хто ціною власного життя тримав мирне небо над Україною.

Олег Андрієнко, 56 ОМПБ

Олег Віталійович Андрієнко народився 26 серпня 1983 року в місті Запоріжжя.

На Донбас потрапив у 2016 році (у березні був мобілізований). Спершу служив у морській піхоті – розвідником.

Кілька разів намагався повернутися до мирного життя, але марно: війна не відпускала.

"Олег протягом війни двічі звільнявся. Намагався жити цивільним життям, але служба в армії тягла його назад. Служив по мобілізації, потім повернувся на контракт служити. Проходив службу у підрозділі морської піхоти, до нас прийшов та залишився служити, і більш нікуди не хотів переходити. По службі, по роботі, по життю дуже хороший хлопець був. Не звик казати "був". Солдат, військовослужбовець і Патріот з великої букви. Дуже важка втрата. Досі не можу прийняти цей факт для себе, що мій товариш загинув, якого знав особисто. До смерті на цій війні неможливо звикнути. Коли гинуть близькі друзі, це дуже важка втрата", – розповідав журналістам заступник командира 56-ї бригади підполковник Дмитро Герасименко.

У підрозділ, яким командує Герасименко, – 37 окремий мотопіхотний батальйон 56 ОМПБ – Олег Андрієнко прийшов на посаду стрільця-помічника гранатометника навесні 2020-го (у цьому ж підрозділі служить і рідний брат воїна). До того, з моменту підписання контракту з ЗСУ у серпні 2019 року, військовий ніс службу в розвідувальному підрозділі цієї бригади.

Олега Андрієнка побратими згадують як розумного та виваженого фахівця, природженого воїна. Він не лише не боявся війни, а й постійно вдосконалювався у військовій справі: читав фахову літературу про розвідку, снайперську справу, відмінно володів зброєю і навіть на передовій підтримував себе у чудовій фізичній формі.

Волонтер та журналіст Ян Осока згадував про операції, участь у яких брав Олег Андрієнко.

"У складі розвідувального взводу він виконував бойові завдання в районі Донецького аеропорту: у 2019 році він разом із побратимами підірвали вхід та вихід у першому колекторі під злітною смугою, це була дуже ризикована операція, проте вона відбулася успішно та надала нашим силам повний контроль над підступами до однієї з передових позицій, адже доволі часто ворог підкрадався до нас, ховаючись за парканом аеропорту, та закидував наших бійців гранатами з підствольних гранатометів", – писав Осока.

Побратими згадують: Андрієнко мріяв про дитину. Однак впродовж 13 років подружнього життя здійснити цю мрію йому з дружиною не вдавалося. Аж до літа 2020 року, коли у Олега та його дружини Марини народився довогоочікуваний малюк – Тимурчик. Побратими згадують: Олег не тямив себе від щастя і несамовито любив маленького сина. Хоча навіть прагнення бути поруч з родиною і бачити, як зростає його дитина, не змусило Андрієнка відмовитися від того, що він вважав дійсно важливим: від захисту України.

"Правильною, нормальною був людиною з своїми всіма гріхами і своїми всіма плюсами. Його ставлення і до України, і до його майбутнього сина, було правильним. Він так тішився, що в нього син народився", – розповідав волонтер стоматологічного проєкту "Тризуб Дентал" Василь Мезенцев.

Однак Тимур, якому наразі немає ще й року, тата бачитиме лише на фото: 11 січня в районі селища Піски на Донеччині Олега Андрієнка смертельно поранив у голову ворожий снайпер. Поранення виявилося несумісним із життям.

Поховали Олега Андрієнка 14 січня у рідному Запоріжжі.

Олександр Отрєп’єв, 36 ОБМП

Олександр Сергійович Отрєп'єв народився 28 липня 1992 року в селі Приют Єланецького району Миколаївської області. У різні періоди свого життя мешкав у Львові, Кропивницькому та Миколаєві.

За фахом Олександр – інженер-технолог. Після завершення навчання в Новобузькому педколеджі Миколаївського державного університету у травні 2013-го він був призваний на строкову службу в Національну гвардію України. Вже за три місяці потому Отрєп’єв підписав контракт – і до весни 2017 служив у 2 окремій Галицькій бригаді НГУ, згодом – ще рік у 21 окремій бригаді охорони громадського порядку.

По завершенні контракту Олександр Отрєп’єв ненадовго повернувся до цивільного життя. Навіть впродовж 4 місяців пропрацював у Польщі: збирав там металеві конструкції. Однак згодом вирішив повернутися до війська.

З травня 2019 року він підписав контракт з 30 окремою бригадою морської піхоти, де спершу служив стрільцем-санітаром, а згодом був переведений на посаду навідника.

Побратими про Олександра кажуть: чесний, щирий, справжній. Він був чудовим другом і з усіма примудрявся знаходити спільну мову. Мав рідкісну рису: всім говорив правду в очі. І був майстром на всі руки. Тож до нього зверталися і коли треба було полагодити якесь обладнання, і коли йшлося про необхідність провести світло на позицію.

Того вечора, 21 січня 2021 року, Олександр заступив на бойове чергування. Його завдання полягало у спостереженні за ворогом з планшету, під’єднаного до тепловізора. Ворожа снайперська пара підстерегла його у ту мить, коли він ненадовго висунувся з захищеної позиції, аби зняти тепловізор. У цю мить йому вистрелили у шию. Куля пройшла навиліт, не залишивши Олександрові жодного шансу вижити.

Олександр Отрєп’єв так і не встиг створити власну родину, хоча, як згадують побратими, дуже мріяв про неї.

А ще воїн дуже любив собак. Мав свого улюбленця: знайдене в полі бійцями цуценя, яке Отрєп’єв виходив і назвав Чорнишом.

Поховали Олександра Отрєп’єва у рідному селі. Вдома на нього не дочекалися мама та брат.

Роман Дзюбенко, 92 ОМБр

Роман Васильович Дзюбенко народився 13 жовтня 1994 року у селі Вільхове Станично-Луганського району Луганської області.

Контракт з ЗСУ Роман підписав одразу після завершення строкової служби – 30 серпня 2018 року. У 2019 році разом з 92 окремою механізованою бригадою імені кошового Івана Сірка Дзюбенко вирушив у зону проведення ООС.

Рік тому Роман одружився з коханою дівчиною Анастасією. Влітку у них народився син. Але як зростає малюк молодий батько вже не побачить: війна назавжди залишила його 26-річним.

26 січня Роман Дзюбенко перебував на позиціях бригади у районі села Новоолександрівка, що неподалік від Попасної Луганської області. Там його вполював ворожий снайпер: куля пробила кевларову каску і пройшла навиліт.

Воїна терміново евакуювали до Попасної. Звідти після стабілізації перевезли до 65 військово-медичного госпіталю у місті Часів Яр. Попри те, що стан пораненого був вкрай тяжким, медики сподівалися, що його вдасться евакуювати до лікарні імені Мечникова у Дніпрі. Однак зробити цього не вдалося: через три доби після поранення, о 8:46 ранку 30 січня Роман помер.

"Ще якихось три місяці тому він хрестив мою донечку… Веселий, завжди допомагає, нікого не кидає у біді. Ми з ним обидва місцеві, разом вчилися в одній школі. Я знаю його з дитинства. Торік Рома одружився. Його сину усього пів року. Дуже сумно… Важко говорити. Не можу їсти чи спати. Постійно телефоную його рідним, запитую, чим можу допомогти", – розповідав журналістам АрміяInform побратим Романа Дмитро.

2 лютого Романа Дзюбенка поховали у рідному селі. У нього залишилися дружина, син, мама і брат.

Дмитро Власенко, 36 ОБМП

Дмитро Леонідович Власенко народився 19 серпня 1982 року у селі Грушівка Первомайського району Миколаївської області.

Після отримання неповної середньої освіти навчався у Мигіївському аграрному технікумі на зоотехніка. Втім за фахом Дмитро не працював: до того, як вирушити на війну, він був охоронцем.

Дмитро Власенко захоплювався спортом. Особливо любив футбол. У рідному селі збирав та організовував футбольні команди, тренував також маленьких футболістів-односельців.

Крім того, Дмитро любив природу. У Фейсбуці створив групу Ліс / Forest, де писав про рослини, ілюструючи дописи власними світлинами.

Контракт Власенко уклав у 2017 році. Разом з 503 батальйоном морської піхоти 56 ОБМП він воював на Приазов’ї. Після закінчення контракту, як згадує поетеса Надія Умриш, ненадовго повернувся додому – до рідних та коханої дівчини. Однак скоро знову вирушив на фронт, підписавши контракт з 503 ОБМП, де служив старшим стрільцем 2 відділення 2 взводу десантно-штурмової роти 503 ОБМП.

2 лютого в районі селища Шуми, що у Бахмутському районі Донецької області, Дмитро Власенко був смертельно поранений російським снайпером. Попри всі зусилля медиків, за годину після поранення воїн помер.

Спокійний та врівноважений, Дмитро у спогадах побратимів назавжди залишиться добрим та відважним воїном, патріотом, який понад усе любив Україну і до кінця залишився її вірним захисником.

"Назавжди закарбувався у серцях побратимів як щира, чесна та добра людина, як мужній воїн, що завжди готовий підставити плече. Братику, ми не забудемо! І обов’язково помстимося ординцям!", – пообіцяли побратими з 503-го батальйону.

Останній допис на сторінці Дмитра у Фейсбуці присвячений ще одній його пристрасті: книжкам.

"Цінності! Мої знайомі, з "важких цивільних буднів", виставляють на своїх сторінках в соцмережах придбані автівки, породистих собак, свою присутність за переповненим столом із їдлом у пластиковому посуді. Ну що ж... Похизується відпочинком і один з підрозділів морської піхоти при виконанні", – написав Дмитро, супроводивши допис фотографією стосу книжок. Тих, які він вже ніколи не прочитає.

Поховали героя 4 лютого у Грушівці. У нього залишилися батьки.

Назарій Поліщук, 28 ОМБР

Назарій Іванович Поліщук народився 18 жовтня 1996 року у селі Вотилівка Лисянського району Черкаської області у багатодітній родині.

Отримавши повну середню освіту, Назарій вступив до Лисянського професійного аграрного ліцею, де здобув одразу дві спеціальності: "тракторист-машиніст с/г виробництва" та "слюсар-ремонтник". Здібний, активний та компанійський, Назарій Поліщук, згадують односельці, дуже любив спорт. І мріяв стати вчителем фізкультури.

У 2014 році Назарій одружився. І хоча згодом молода родина розпалася, у подружжя залишилася спільна донечка.

20 квітня 2017 року Назарій Поліщук підписав контракт з ЗСУ. Пройшов навчання у 169 НЦ "Десна", звідти восени 2017-го відбув до 28 ОМБр.

Мав три ротації на Донбас, воював, зокрема, під Гранітним та Новомихайлівкою.

Професійна освіта знадобилася Назарію і на фронті. Старший механік-водій 1-го відділення 2-го взводу 6-ї роти 2-го батальйону 28-ї окремої механізованої бригади, він швидко опанував військову техніку. Проявив себе як ініціативний та відповідальний військовослужбовець.

У вересні-жовтні 2020 року брав участь у навчаннях НАТО Combined Resolve XIV у Німеччині.

У тому ж таки 2020-му Назарій знову закохався. Однак створити родину воїн так і не встиг.

Назарій Поліщук загинув 6 лютого о 16:55 під Новомихайлівкою Мар’їнського району Донецької області: під час висування на взводний опорний пункт він разом з двома побратимами підірвався на вибуховому пристрої. Від отриманих поранень воїн загинув на місці.

До завершення контракту він не дожив тиждень.

Похований 9 лютого у рідному селі. У нього залишилися батьки, три брати, сестра та донька.

Олексій Подвезенний, 28 ОМБР

Олексій Геннадійович Подвезенний народився 5 червня 1997 року у селі Красний Деркул Станично-Луганського району Луганської області.

Закінчив середню школу у сусідньому селі Красна Талівка. Після школи був призваний на строкову службу, під час проходження якої підписав контракт з ЗСУ.

Побратими воїна згадують: він рвався на війну і свідомо обрав бойову бригаду, бо надто добре знав, хто і з ким воює на Донбасі. Рідне село Олексія розташоване близько до кордону з РФ, тож юнак на власні очі бачив, як росіяни зі своєї території обстрілювали українських військових з реактивних систем залпового вогню.

"Олексій вибрав спеціальність піхотинця. Піхота як завжди на самому передку. У нього була одна з найскладніших спеціальностей – навідник-оператор. Опанував цю спеціальність досконало. І скажу, що був прикладом для інших", – згадував у розмові з журналістами "АрміяІнформ" побратим Подвезенного Олександр.

Олексій Подвезенний загинув разом з Назарієм Поліщуком 6 лютого внаслідок підриву на невстановленому вибуховому пристрої. Як і Назарій, Олексій помер на місці. Третього побратима, що був разом із ними, евакуювали до лікарні.

Поховали Олексія Подвезенного 10 лютого у рідному селі. Власної родини воїн створити не встиг. Вдома на нього чекали батьки і сестра.

Олександр Глушко, 81 ОАЕМБр

Олександр Вікторович Глушко народився 11 листопада 1984 року у селі Рунівщина Полтавської області.

У 2002 році закінчив середню школу і отримав фах кухаря у Полтавському комерційному технікумі. Під час навчання відслужив строкову службу.

У довоєнний час Олександр перепробував себе у багатьох професіях. Близько 3 років працював у Державній кримінально-виконавчій службі, був охоронцем, вантажником та оператором на комбікормовому заводі. Побував навіть на заробітках у Польщі.

Проте, за спогадами знайомих, Олександра багато років цікавила військова справа. Тож, повернувшись з Польщі, 23 січня 2019 року він підписав контракт з ЗСУ й уже у лютому того ж року вирушив служити у той же підрозділ, де вже проходив службу брат його дружини: у 81 ОАЕМБр.

Водій-електрик інженерно-саперного взводу 5 батальйонно-тактичної групи 81 бригади, Олександр однак у зону ООС вирушив з 59 ОМПБр, куди був прикомандирований.

Загинув Олександр Глушко вранці 11 лютого неподалік від селища Зайцеве Бахмутського району Донецької області. Під час облаштування позицій в нього поцілив ворожий снайпер. Поранення виявилося смертельним: воїн помер під час евакуації до військового госпіталю.

Побратими запам’ятають Олександра мужнім, щирим та рішучим, сповненим оптимізму та веселим, впевненим у тому, що робить все правильно. Попри те, що Олександр на війні був на своєму місці – він часто ділився з товаришами своєю мрією: повернутися додому після війни, купити власний будинок і збудувати на подвір’ї власного обійстя лазню та альтанку. І там і влітку, й взимку збирати своїх рідних та друзів.

Цій мрії Олександра здійснитися не судилося. Його поховали 13 лютого у рідному селі – поруч з могилою батька. Без чоловічої підтримки лишилися мама воїна, його сестра, дружина та двоє неповнолітніх дітей.

Владислав Лященко, 28 ОМБР

Владислав Павлович Лященко народився 16 червня 1996 року в Горлівці Донецької області. З початком війни родина Владислава виїхала з окупованої території та оселилася на Одещині. Мешкав у місті Кілія Ізмаїльського району Одеської області. Працював на підприємстві "Титан". Однак бажання відвоювати в окупантів рідне місто і звільнити його зрештою привело Владислава до військкомату, де він уклав контракт з ЗСУ.

Службу Владислав Лященко проходив у 28 ОМБР імені Лицарів Зимового походу.

11 лютого Владислав разом з побратимами перебував на опорному пункті свого підрозділу під селом Новомихайлівка. Надвечір ворог розпочав обстрілювати український ВОП з крупнокаліберного кулемета. Під прикриттям гранатометів та кулеметів працював також ворожий снайпер. Саме він і завдав Владиславові смертельного поранення. Близько 20:45 Владислав Лященко загинув.

Поховали полеглого воїна 15 лютого у Кілії. У нього залишилися мама та молода дружина.

Олександр Войтенко, 81 ОАЕМБр

Олександр Володимирович Войтенко народився 30 листопада 1974 року у Полтаві. Мешкав у місті Кременчук, що на Полтавщині.

За плечима у Олександра Войтенка – чималий військовий досвід, здобутий ще до початку російської агресії проти України.

Випускник Полтавського вищого зенітного ракетного командного училища 1995 року, він служив на офіцерських посадах у 23 окремому аеромобільному прикордонному загоні спецпризначення у Кременчуці, згодом – у "Альфі" Служби безпеки України та у МВС. Був звільнений у запас. Але у березні 2018 року поновився на військовій службі і вирушив боронити Україну. Як пояснив дружині – аби допомогти хлопцям, які вже не перший рік стримували російську навалу на Донбасі.

Воював спершу у складі 95 ОДШБр. Згодом перевівся до 81 ОАЕМБр.

14 лютого капітан Олександр Войтенко разом з військовослужбовцями В'ячеславом Олексієнком та Дмитром Мироненком під час переміщення на позиції свого підрозділу підірвалися на 5 мінах ТМ-62, які були встановлені у шаховому порядку. Трапилося це близько 9:30 ранку неподалік від Новолуганського. Усі троє військовослужбовців загинули.

За даними "Суспільного", після загибелі українських воїнів Держбюро розслідувань відкрило кримінальне провадження за фактом "недбалого ставлення військової службової особи до служби, що спричинило тяжкі наслідки". Однак на думку журналіста Андрія Цаплієнка, причиною загибелі військових стала робота ДРГ.

Такої ж думки дотримується і волонтер Серж Марко.

"Міна ТМ-62 має зусилля натискання від 200 кг, якщо мені не зраджує пам’ять. 5 мін не могли технічно спрацювати, якщо на них наступали троє бійців. Тобто міни підірвали дистанційно. І це зробили явно не ті бійці, що йшли з точки А у точку Б", – написав він на своїй сторінці у Facebook.

Поховали Олександра Войтенка 18 лютого на Алеї Героїв у Кременчуці. У нього залишилися батьки, дружина та син.

В’ячеслав Олексієнко, 81 ОАЕМБр

В’ячеслав Сергійович Олексієнко народився 17 квітня 1987 року у місті Кременчук Полтавської області.

Закінчив Кременчуцький професійний ліцей, працював охоронцем у мережі "Нова лінія". Однак скоро після початку війни, 2 серпня 2014 року добровільно прийшов до військкомату і вирушив боронити Україну у складі 92 ОМБр. Механік-водій 2 танкової роти танкового батальйону цієї бригади, В’ячеслав воював на Луганщині, зокрема, і під Щастям.

Побратими кажуть: Олексієнко був справжнім патріотом, дійсно ідейним та мотивованим воїном. Він був дуже харизматичним, сміливим та чуйним.

Демобілізувавшись восени 2015 року, В’ячеслав спробував жити мирним життям: працював, зокрема, і в Польщі. Але його нестримно тягнуло додому. Тим більше, що в Україні він знайшов своє кохання – і у жовтні 2019 року одружився з коханою Іриною. Це був його другий шлюб.

Вже 21 жовтня В’ячеслав підписав контакт з ЗСУ, і разом з 59 ОМПБр, до якої був відкомандирований, знову повернувся на Донбас.

Загинув разом з земляком капітаном Олександром Войтенком та побратимом з Харкова Дмитром Мироненком, підірвавшись на протитанкових мінах під Новолуганським уранці 14 лютого.

"Чесний, прямий i справедливий. Жив і служив, як солдат, й помер, як солдат", – згадував про Олексієнка боєць Олександр Кравченко.

Поховали його 18 лютого на Алеї Героїв у Кременчуці. В’ячеслав був єдиною дитиною у батьків. Сам стати батьком він так і не встиг.

Дмитро Мироненко, 81 ОАЕМБр

Дмитро Олегович Мироненко народився 31 березня 1994 року в Харкові.

Закінчивши 9 класів середньої загальноосвітньої школи №38, вступив до Коледжу управління та інформаційних технологій Харківського інституту управління, який закінчив 2015 року. З 2017-го перебував у війську, підписавши контракт із ЗСУ. Мріяв стати десантником – і реалізував цю мрію: службу Дмитро проходив на посаді старшого стрільця 1 взводу 1 роти 122 окремого аеромобільного батальйону 81 окремої аеромобільної бригади.

Однак у зону проведення ООС Дмитро Мироненко вирушив з іншим підрозділом: як і його побратими Олексієнко та Войтенко, був прикомандирований до 59 ОМПБр. Разом з ними він і загинув, підірвавшись поблизу Новолуганського на протитанкових мінах вранці 14 лютого.

Побратими кажуть: Дмитро Мироненко був дуже товариським і життєрадісним. Він відповідав усім вимогам, що ставляться до десантників: сміливий, витривалий, мужній та ініціативний.

"Позитивчик, був життєрадісний і позитивчик. Хотів добра, хотів жити. Тому і пішов на цей контракт, щоб захищати нас", – цитували слова родички Дмитра Мироненка Валентини Семененко журналісти 5 каналу.

Похований полеглий воїн на Алеї слави у Харкові. Вдома у нього залишилися батьки.

Сергій Петраускас, 72 ОМБр

Сергій Сігітасович Петраускас (позивний "Ящур") народився 18 грудня 1977 року в Ічні Прилуцького району Чернігівської області.

До війни працював автоелектриком в Ічні, охоронцем у приватній фірмі в Одесі, пожежником-димозахисником у Києві, у столиці також встиг попрацювати у товаристві "Київбетонсервіс".

Син литовця та росіянки, Сергій Петраускас став справжнім патріотом України. Брав активну участь у Помаранчевій революції, після побиття студентів "Беркутом" долучився також до Революції Гідності. І вже 2 березня 2014 року добровільно прийшов до військкомату, аби вирушити на фронт. Разом з 2 взводом 6 роти 2 батальйону 1 окремої танкової бригади він брав участь в АТО на території Луганської області, зокрема, у боях за Луганський аеропорт.

З війни Сергій Петраускас повернувся у 2015 році (тоді ж захищати Україну на Донбас поїхав і його рідний брат Олександр). Сам же Сергій створив в Ічнянському районі спілку учасників бойових дій і активно долучився до волонтерської діяльності. Однак ненадовго: 26 липня 2017 року Петраускас знову підписав контракт на службу в ЗСУ – і у складі вже 72 ОМБр поїхав на Донбас.

За роки війни Сергій Петраускас втратив чимало побратимів. А 22 лютого 2021 року під Авдіївкою поблизу знаменитої шахти "Бутівка" він загинув від несумісних з життям поранень, отриманих під час гранатометного обстрілу позицій українських захисників.

Поховали полеглого воїна у Ічні 24 лютого. У нього залишилися мама, брат (який продовжує служити у 72 бригаді), сестра, дружина та троє дітей – син і дві донечки.

Дмитро Сардак, 59 ОМПБр

Дмитро Романович Сардак народився 11 червня 1986 року в Одесі.

На війні він провів не один рік, воював у складі 59 ОМПБр імені Якова Гандзюка. Тут же, в бригаді, Дмитро знайшов своє кохання і одружився. На жаль, родинне щастя виявилося недовгим.

Рано-вранці 23 лютого ворог розпочав обстріл українських позицій неподалік від Зайцевого, що на Донеччині. Стріляли з мінометів 82 калібру та станкових протитанкових гранатометів. Внаслідок обстрілу близько 6:20 сержант Дмитро Сардак отримав тяжкі осколкові поранення. Медики доправили його до лікарні у Світлодарську, а звідти – до військово-медичного госпіталю в Часів Ярі. Однак врятувати воїнові життя лікарі не змогли.

Побратими кажуть: Дмитро завжди чинив по совісті, був добрим, чуйним і дуже любив природу.

"Ми познайомилися з Дмитром на фронті. Він мав дуже великий життєвий досвід, був справжнім товаришем - допомагав усім, хто до нього звертався", – сказав під час прощання з воїном його друг Олександр.

Поховали загиблого героя в рідній Одесі на Алеї Героїв 26 лютого.

Сергій Моісеєнко, 36 ОБМП

Сергій Олександрович Моісеєнко народився 17 грудня 1988 року у Херсоні.

Молодший сержант 1 взвод 1 рота морської піхоти 1 ОБМП 36 ОБМП.

За плечима у Сергія – кілька ротацій на Донбас.

28 лютого, близько 22:50, під час обстрілу ворогом позицій українських захисників зі стрілецької та снайперської зброї Сергій Моісеєнко отримав несумісне з життям поранення. Сталося це неподалік від селища Пищевик Волноваського району Донецької області.

"Сміливим морським піхотинцем, добрим побратимом і патріотом своєї країни він навіки залишиться у нашій пам’яті", – написали побратими про Сергія на сторінці бригади у фейсбуці.

У загиблого героя залишилися бабуся та маленька донечка.