Упродовж вересня, попри оголошене "перемир’я", бої на Донбасі не вщухали. Свої життя на фронтах війни за Незалежність цього місяця віддали 13 захисників України. Наймолодшому полеглому воїну ледь виповнився 24 роки, а найстарший декілька місяців не дожив до 48-ми.
OBOZREVATEL пропонує згадати тих, хто ціною власного життя захищав мир, незалежність та майбутнє нашої держави.
Олександр Грицаюк, 24-та ОМБр, 47 років
Олександр Володимирович Грицаюк народився 7 листопада 1971 року в селі Сарни Монастирищенського району на Черкащині. Мешкав у місті Христинівка цієї області. У 1989 році вивчився на електромеханіка. З 1991-го по 2003 рік працював у колгоспі "Перемога" в Сарнах. Із 2004-го по 2017-й – у виробничому підрозділі "Локомотивне депо Христинівка". Згодом підписав контракт із ЗСУ.
Сержант 24-ї окремої механізованої бригади імені Короля Данила.
Під час ворожого обстрілу позицій ЗСУ в районі Мар’їнки 25 серпня отримав мінно-вибухове поранення. Численні осколки завдали відкритого проникаючого поранення живота, множинних поранень кінцівок і тулуба, пошкодили кишківник. Воїна евакуювали до Дніпропетровської обласної лікарні імені Мечникова і підключили до апарата штучної вентиляції легень. Лікарі до останнього боролися за його життя. Однак 1 вересня сержант Грицаюк помер.
"Це була дуже товариська й позитивна людина… Надійний друг та побратим, який хотів і вмів воювати. У колективі користувався неабияким авторитетом, а до служби ставився відповідально й сумлінно”, – згадують Олександра товариші з "24-ки".
У загиблого воїна залишилася дружина й четверо дітей.
Читайте:
Генерал про війну з Росією: США попереджали Україну ще в 90-ті
Андрій Проценко, 138-ма радіотехнічна бригада Повітряних сил України, 24 роки
Андрій Юрійович Проценко народився 30 вересня 1994 року в селі Бохоники Вінницького району Вінницької області. Закінчив Гніванське училище за спеціальністю "ремонт автомобілів". З 2014 року проходив службу у 748-й окремій радіолокаційній роті 133-го радіотехнічного батальйону 138-ї радіотехнічної бригади. Брав участь у бойових діях. Перед загибеллю був відряджений у 36-ту окрему бригаду морської піхоти.
Загинув приблизно о п’ятій ранку 2 вересня у районі Водяного Волноваського району на Донеччині від смертельного кульового поранення в шию, завданого ворожим снайпером
У загиблого воїна залишилися батьки й сестра.
Читайте:
Був у кузові: в Хмельницькому солдат загинув страшною смертю. Фото з місця
Едуард Шахов (Шах), полк "Азов", 26 років
Едуард Шахов (псевдо "Шах") народився 12 грудня 1993 року в селі Долинське Чаплинського району Херсонської області. Однак більшу частину свідомого життя він прожив на Донбасі. Закінчив історичний факультет Донецького національного університету.
В "Азов" прийшов улітку 2015 року. Служив у третій роті другого батальйону в званні молодшого сержанта. Був командиром відділення й обіймав посаду парамедика.
4 вересня на Світлодарській дузі отримав несумісне з життям поранення. Ворожий снайпер влучив йому у груди в області серця. Воїна терміново евакуювали до центральної районної лікарні міста Бахмут. Однак попри всі зусилля медиків через годину Едуард помер.
Побратими згадують "Шаха" як сумлінного та здібного воїна, товариського і щирого хлопця, котрий пішов служити, бо не зміг залишатися осторонь, коли на українську землю прийшов ворог.
"Загинув боєць, якого я знав із 2015 року, коли він прийшов на війну як доброволець, патріот України. Зараз він йде від нас як воїн, котрий загинув на бойовому посту зі зброєю у руках. Ми всі пам’ятатимемо його як хлопця, який поспішав жити й уособлював позитив для всього підрозділу. Таким він і залишиться у наших серцях. Його загибель мусить нас загартувати, зробити нетерпимими і жорстокішими до ворога", – зазначив "Гатті", командир роти, в якій служив Шахов.
У полеглого воїна залишилися батьки.
Читайте:
На Донбасі загинув воїн "Айдару": фото та ім'я Героя
Михайло Ткачишин, 53-я ОМБр, 30 років
Михайло Володимирович Ткачишин народився 20 вересня 1988 року у Херсоні. Впродовж останнього часу разом із родиною мешкав у Львівській області.
Сержант Тачишин з квітня 2019 року служив за контрактом у 5-й роті 2-го батальйону 53-ї окремої механізованої бригади на посаді гранатометника. До цього був інструктором у 184-му навчальному центрі.
5 вересня приблизно о 20:30 загинув від кулі ворожого снайпера неподалік від Горлівки. До свого 31-річчя не дожив два тижні.
"Він був дуже товариським і надзвичайно щирим хлопцем, мав славу здібного воїна. Висловлюємо щиросердечні співчуття родині та друзям Михайла Ткачишина… За загибель нашого побратима противнику буде відплачено у стократ”, – обіцяють у 53-й бригаді.
У полеглого воїна залишилися батьки, дружина й 5-річний син.
Читайте:
На Донбасі загинув воїн Нацгвардії: в ООС розкрили деталі трагедії
Микола Обуховський, 36-та ОБрМП, 32 роки
Микола Миколайович Обуховський народився 10 жовтня 1986 року в селі Велика Мечетня Кривоозерського району Миколаївської області. Прапорщик 36-ї окремої бригади морської піхоти ім. контрадмірала Михайла Білинського.
Загинув внаслідок ворожого обстрілу приблизно о 23:00 11 вересня неподалік Волновахи. У цьому ж бою поліг ще один воїн 36-ї ОБрМП – Олександр Линчевський.
"Під щільним свинцевим вогнем зі стрілецької зброї та крупнокаліберних кулеметів противник прикривав роботу свого снайпера, в результаті чого наші воїни дістали несумісні з життям поранення. Ворожі кулі вбили двох наших морпіхів: прапорщика Миколу Обуховского та матроса Олександра Лінчевського", – повідомили у 36-й ОБрМП.
У воїна залишилася дружина та маленька донька.
Читайте:
На Донбасі знову загинули морпіхи: названі імена Героїв
Олександр Линчевський, 36-та ОБрМП, 21 рік
Олександр Валерійович Линчевський народився 16 квітня 1998 року в селі Матусів Шполянського району на Черкащині. Навчався у Черкаському державному технологічному університеті.
Служив за контрактом у 1-му окремому батальйоні морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти ім. контрадмірала Михайла Білинського помічником гранатометника.
11 вересня поблизу Волновахи Олександр загинув під час ворожого обстрілу.
Читайте:
У зоні ООС загинула 21-річна захисниця України з "Айдару"
Валерій Шатурський, 15-й окремий Слов’янський полк Нацгвардії, 46 років
Валерій Георгійович Шатурський ("Череп") народився у 1974 році в селі Чорнобаївка Білозерського району Хмельницької області. Проживав у Маріуполі. Молодший сержант, снайпер батальйону спецпризначення "Донбас" 15-го окремого полку Національної Гвардії України. Воював на Донбасі з 2015 року.
Загинув 12 вересня приблизно о 15:00 під час обстрілу від смертельного кульового поранення.
"Валерій був спокійним і врівноваженим. Любив, щоб все було чітко та якісно. Між іншим, мав золоті руки й постійно щось ремонтував, будь-то ноутбук чи, приміром, стіл. Усе робив з душею", – згадує побратим загиблого, майор Артем Івченко.
У воїна залишилася дружина й діти.
Читайте:
На Донбасі загинув воїн "Айдару": фото та ім'я Героя
Михайло Цимбалістий, 74-й розвідувальний батальйон, 34 роки
Михайло Васильович Цимбалістий народився 29 липня 1985 року в селі Увисла Гусятинського району Тернопільської області в офіцерській родині. Батько – підполковник запасу, брат – підполковник ЗСУ.
Мешкав у Тернополі.
У 2010 році закінчив Національну Академії сухопутних військ.
Майор-розвідник Михайло Цимбалістий служив у 74-му окремому розвідувальному батальйоні.
13 вересня був вражений ворожою кулею снайпера в районі Павлополя Донецької області. Поранення виявилося смертельним: 14 вересня воїн помер.
"Ми росли на одному районі й в одній компанії. Міша завжди був скромним, стриманим і старався бути собою. Жив справжнім життям і загинув як Герой!" – згадує знайомий загиблого воїна Дмитро Гайдуцький.
"Він був зразком відданого служіння українському народу, професійним командиром, прикладом для всього особового складу вишу", – таким запам’ятали Михайла в академії, де він навчався.
Читайте:
Помста "ДНР"? Спливла нова інформація про вбивство командира "Айдар" на Донбасі
Максим Кондратюк, 8-й окремий полк спецпризначення, 26 років
Максим Володимирович Кондратюк народився 24 липня 1993 року в місті Красилів Хмельницької області. Мешкав у Хмельницькому.
На війні – з травня 2014 року. Воював у складі 8-го окремого полку спецпризначення.
10 вересня під час виконання бойового завдання група старшого сержанта Кондратюка підірвалася на вибуховому пристрої. Від численних осколкових поранень воїн помер 14 вересня у Харківському військовому госпіталі.
"Максим мій друг. Він справжній, чесний, відвертий, вірний у всьому, і справжній патріот своєї Батьківщини. Ми з ним були призвані на контракт і прийшли в полк майже одночасно. Деякий час служили в одному підрозділі. Він дістав дуже важкі поранення. Інший на його місці, напевно, одразу б загинув. Макс боровся за життя ще чотири дні й помер у Харківському госпіталі 14 вересня. Від імені своїх бойових побратимів висловлюю щирі й глибокі співчуття його рідним та близьким. Ми своїх, а тих, хто полетів на небо, й поготів не кидаємо! Обов'язково помстимося ворогу за брата й завжди підтримуватимемо його доньку та вагітну дружину, яка незабаром має народити", – згадує його побратим Олександр.
У загиблого воїна залишилася вагітна дружина та трирічна донька.
Читайте:
Пішов як воїн: "Азов" зворушливо попрощався із загиблим побратимом. Фото і відео
Владислав Рой, 53-я ОМБр, 25 років
Владислав Рой народився 30 серпня 1994 року в селі Різдвянка Новомиколаївського району Запорізької області.
Призваний до лав ЗСУ в грудні 2018 року. З березня 2019-го воював у складі 24-го окремого штурмового батальйону "Айдар" 53-ї окремої механізованої бригади, стрілець-помічник гранатометника.
Загинув 17 вересня у районі Торецька внаслідок смертельного поранення, отриманого під час ворожого обстрілу.
Хоробрим воїном та вірним товаришем запам’ятають його побратими.
Вдома на загиблого воїна чекали мама й молодша сестра.
Андрій Сторожук, 28-ма ОМБр, 27 років
Андрій Сторожук народився 1992 року в селі Педоси Хмільницького району Вінницької області.
Воював на Донбасі у складі 28-ї окремої механізованої бригади.
24 вересня під час виконання бойового завдання неподалік від Мар’їнки на Донеччині був поранений ворожим снайпером. Рани виявилися несумісними з життям.
У загиблого воїна залишилася дружина й 2-річний син.
Олександр Марків, БШР НГУ, 38 років
Олександр Марків народився 6 серпня 1981 року в місті Обухів Київської області. У 2003 році закінчив Академію державної податкової служби України в Ірпені з дипломом фахівця з фінансового права. Працював юристом, менеджером, митним брокером і фахівцем із логістики.
Захоплювався військовою історією й історичними реконструкціями, був членом клубу військово-історичної реконструкції ВІК "Повстанець", що спеціалізується на УПА та військах часів УНР. Там отримав псевдо "Чумак".
Учасник Революції Гідності. Коли почалася війна, у березні 2014-го добровольцем зголосився йти воювати у складі 72-ї окремої механізованої бригади, де служив до лютого 2015-го, остання посада – командир взводу. Згодом, пройшовши складний відбір, перейшов до Бригади швидкого реагування НГУ, де служив командиром зенітно-ракетного взводу.
Брав участь у багатьох боях російсько-української війни. Зокрема, встиг повоювати на кордоні, а також під Амвросіївкою, Зеленопіллям і в Гранітному.
27 вересня приблизно о 17:00 на Світлодарській дузі був поранений в обличчя. З надважкою травмою старшого лейтенанта Марківа було евакуйовано до Світлодарської міської лікарні. Помер він десь о 19:30 під час операції.
Ті, хто знав воїна, пригадують: свого часу він знімався у фільмі "Холодний Яр. Воля України – або смерть", продюсованого ВГО "Не будь байдужим". За сюжетом стрічки повстанець із загону отамана Чорного Ворона, якого зіграв Олександр, гине від кулі в обличчя.
"Командир 4-ї бригади НГУ полковник Миропольский розповів, що ввечері 27 вересня позиції бригади були обстріляні снайпером. Наші у відповідь вдарили артилерією. Марків зголосився бути корегувальником вогню. Але ворог теж тримав артилерію напоготові. Сашко отримав осколок в обличчя і помер у лікарні під час операції", – розповів побратим бійця, журналіст Євгеній Лешан.
"Він був патріотом із великої літери, націоналістом до коренів волосся, а ще сином, чоловіком і батьком", – згадує про воїна його бойовий товариш Анатолій Штефан.
Як власне життєве кредо на своїй сторінці у Фейсбуці Олександр написав: "Правий Сірко – "Рубати в пень! Не треба нам раби та боягузи!" Їм все одно, аби прожити... пану служать! Рубати в пень!!! Усіх, хто зрадив Батьківщину! Усіх, хто стати до роботи не спішить!"
У полеглого бійця залишилися дружина та 9-річний син.
Володимир Аджавенко, 56-та ОМПБр, 24 роки
Володимир Аджавенко ("Аджа") народився у 1995 році. Мешкав у Маріуполі Донецької області. Захоплювався боксом – тренувався в маріупольському клубі "Портовик".
Старший сержант 56-ї окремої мотопіхотної бригади, до того – розвідник-навідник БСП "Донбас" НГУ.
Брав участь у боях за Широкине у складі "Донбасу", згодом підписав контракт на службу в 56-й бригаді.
11 вересня поблизу селища Піски Ясинуватського району Донецької області дістав важке наскрізне поранення голови кулею ворожого снайпера. Першу допомогу отримав у Селідовому. Потім бійця евакуювали до лікарні Мечникова в Дніпрі.
"Куля увійшла під лівим оком і вийшла через скроневу кістку, поламавши на своєму шляху кістки черепа. Розтрощено ліву півкулю, критична втрата крові… Ніч в операційній – і на ранок Володимир відкрив очі", – повідомляв 12 вересня головний лікар медустанови Сергій Риженко.
Однак покращення було скороминучим. Воїна тримали на апараті штучної вентиляції легень. А 28 вересня приблизно о 23:30 Володимир Аджавенко помер.
"Він та його друзі (троє-четверо побратимів) були важкими "підлітками" для батальйону в цілому і для третьої роти зокрема. Вони рвалися у бій, а бою все не було… Фраза, яку я запам’ятав на все життя – "Я воїн, а не солдат!" – належить саме йому, "Аджі", – згадує про полеглого бійця його взводний, боєць "Донбасу" Дмитро Бабкін.