Ветеран АТО: мир нам не потрібен. Бажати смерті ворогам — це нормально

Олесь Кромпляс — військовий фотограф, ветеран, який ще у березні 2014 року потрапив у полон в Криму. Після нього пішов добровольцем в "Азов". Брав участь у боях за Іловайськ і звільнення Маріуполя. У програмі "Грані війни" на ObozTV він розповів, чому зараз Україні не потрібен мир, і як змусити росіян залишити Донбас і Крим.

— Що для тебе українська незалежність? Таке пафосне питання, але цікаво почути відповідь.

— Для мене — це, в першу чергу, право на самовизначення українського народу і влади на певні політичні рішення, і взагалі на курс розвитку країни. Мені сподобалася колись одна з промов президента Порошенка чи то голови РНБО Турчинова, що наша війна за незалежність почалася із 2014 року, оскільки до цього у нас все залежало від волі Росії. Я дуже добре пам’ятаю скандал на Євробаченні, коли в словах Вірки Сердючки хтось там почув "раша гудбай". Це ж який скандал був.

— Але з іншого боку, двостороння війна почалася e 2014 році, тобто ми почали тоді відповідати. Тому що багато тривожних процесів були очевидні й раніше — як мінімум, після Майдану 2004 року Росія сприймала нас як країну, яка рано чи пізно має бути інтегрована, можливо, силою, назад у РФ.

— Так, Росія відкрито заявляла, що Україна — це територія, на яку вона розповсюджує свій вплив. Навіть мапи були заштриховані так: територія РФ — зеленим, територія України — напівзеленим.

Читайте: Загибель MH17: нагороджений Путіним перевізник "Бука" вирішив повернутися на Донбас

Насправді для будь-якої країни нормально — планувати наступальні чи оборонні операції проти своїх сусідів. Але не в нас. У нас ще на початку 2000-х, коли я був в армії, казали, що Росія — не ворог, і наш штаб нічого не планує.

— Тобто це було табу?

— Табу. Нам розказували, що СБУ і ФСБ не планують нічого такого, попідписували папери, що вони не ведуть ніякої контррозвідувальної роботи. Браття навіки, малюємо краще якісь формальні плани проти Румунії.

— Які події цієї війни стали переломними для тебе?

— Мій перший день на фронті — звільнення Маріуполя. Це, якщо не помиляюсь, була перша успішна операція наших військ зі звільнення міста.

— Були у складі "Азова" якраз?

— Так, у складі "Азова". Потім, розташовуючись на південній ділянці фронту, ми пропустили звільнення Слов’янська і Краматорська, але виконували певну функцію зі стримування ворога на півдні. Наші частини вже дійшли до кордону, далі за Маріуполь.

— Так, тоді вже майже оточили...

— Ну, а потім, звичайно, був Іловайськ.

— Хто для тебе після цього росіяни?

— А для мене вони завжди ворогами були. Я в 2012 році у справах бізнесу разом із турками поїхав у Росію, у Москву.

Я дуже довго намагався зрозуміти аналогію їхньої поведінки, поки декілька разів не побачив п’яних жлобів у маршрутці, які себе поводять незрозуміло як, а соромно за них нормальним людям. Це менталітет, для якого ввічливість і вихованість — ознака слабості. Уже тоді зрозумів, що ми не маємо нічого спільного і у нас будуть виникати конфлікти. Вони й мають виникати, тому що вплив таких людей в Україні не потрібен.

— Олесь, а що ти робиш, коли зустрічаєш потенційних колаборантів тут, у Києві?

— Мені якось не доводилося, і хай мене Бог боронить від цього. Бо в таких моментах я не буду стримуватися. Це нормально — бажати смерті своїм ворогам. Крім цього, це хе й ознака психологічного дорослішання. І саме це російські спецслужби, інформаційна політика намагаються у нас задавити. Цю войовничість, здатність до конфлікту з метою самозахисту — у нас її придушують на підсвідомому рівні.

— Тобто, є агресія експансивна, а є агресія — як інструмент самозахисту і самозбереження. На твій погляд, вона зараз придушена в Україні?

— Її придушують, з часів Революції у мене таке враження. В українській літературі був такий сюжет: на панщині селянин не витримав наруги і просто убив пана, а потім сів на камінь і плакав, поки не прийшли жандарми. Це як віл, який все життя тягне, а потім може взбрикнути, рогами все рознести, але далі знову піде в ярмо. У нас, українців, так і роблять.

Читайте: "Крим і Донбас не віддамо!" Порошенко виступив із пронизливим посланням

— А з іншого боку, є культ козака, давньруського воїна, також багато говоримо про УПА останнім часом, про січових стрільців... То українець більше подібний до цього селянина чи до вільнодумаючої людини?

— Усе, звісно, пізнається у порівнянні, ми вже не ті воли, яких із нас робили з 20 років минулого століття. Але давайте казати прямо — за останні 100 років найсильніший, найкращий генофонд нації був знищений двома війнами, голодоморами і просто асиміляцією по Союзу, тому в питанні генетичної войовничості нам до скандинавських народів ще далеко.

— На мирній території хтось пам’ятає по війну, на твій погляд?

— Та всі пам’ятають, тільки хочуть забути, щоб не допомагати, щоб жити в спокої.

— Зараз вибори вже не за горами, і тема війни все одно випливатиме, це — болісний подразник, найболючіша тема, яка є зараз. Багато хто буде спекулювати. Ми вже бачимо, як, очевидно, проросійські політики кажуть: "Ми принесемо мир, домовившись із РФ". Як маркувати таких людей, як робити вибір?

— По-перше, давно хотів сказати публічно — знаю, що мене хлопці на фронті підтримають — мир нам не потрібен. У таких умовах мир — це просто красиве прикриття ганебної поразки. Ти можеш пожаліти ворога тоді, коли твоя нога в нього на горлі. Усі, хто зараз кажуть про мир, — говорять про поразку.

— Є люди, які вірять у компроміси.

— Нам потрібен не мир, нам потрібна перемога. І не важливо, яким чином ми її отримаємо. Люди говорять лише про методи: робити це збройним шляхом, шляхом очікування чи дипломатичних переговорів в Європі, шляхом військової іноземної підтримки... Це лише шляхи. Суть же в тому, що нам потрібна тільки перемога.

— Що для тебе перемога?

— Коли ми відновимо кордон.

— У нас доволі часто намагаються очорнити солдатів, ветеранів... Звісно, ніхто не ангел, всі ми живі люди зі своїми недоліками. Але доволі часто витягують лише якусь темну сторону, перебільшують, намагаються показати, що український солдат— це агресивна істота. Що з цим робити?

— Можу допустити, що з 30 тис ветеранів не всі є хорошими людьми. Але проблема таки є. І це результат відсутності інформаційної політики, абсолютної неефективності структур, які за це відповідають, результат роботи ворога. Проте, вважаю, не треба ліпити величний імідж ідеального солдата, воїна повинні боятися — це нормально.

— Ми доволі часто зіштовхуємося із тим, що суспільство чи держава не встигають за логікою часу. Тобто, це мирна мораль — оцінювати за системою цінностей мирного часу. Хороша людина чи погана... І знову ж таки, ветеран все ще сприймається як людина, котра пройшла Другу світову — дідусі, яким дарують квіти.

— Ну, вже є прогрес. У 2014 році, почувши слово "ветеран", уявляли дідуся, мінімум афганця. Зараз це слово вже відтерлося від радянського присмаку.

Читайте: "Мало Криму! Нам потрібен Донбас!" Російський письменник зробив скандальну заяву

— Інший момент. Не всі можуть бути військовими, ну, об’єктивно, не всі. Як людині зрозуміти, чи зможе вона воювати, чи не підведе своїх побратимів? І що робити тим, хто не може, але хотів би долучитися?

— Є відповідні структури в ЗСУ, де ви можете себе протестувати і все зрозуміти. Хто хоче допомогти, але не може — ну, вибачте, хто хотів, той із 2014 року допомагає, як може. Нам навіть бабусі приносили горішки — хто хоче допомогти, завжди знає як.

— Популярне запитання, яке звучить переважно від людей недалеких: коли це закінчиться? Що ти зазвичай відповідаєш?

— Коли ми переможемо.

— І як ти уявляєш собі, коли це реально?

— По-перше, я уявляю жорсткі політичні рішення — заборонити будь-які контакти з ворогом. По-друге, це дипломатичні гарантії, що у разі наступу нас прикриють. По-третє, можлива спільна операція, як це було в Хорватії.

— Тобто, це військове вирішення проблеми?

— Ну, а як інакше? Дипломатично її не вирішити. Вони просто так не віддадуть нашу землю.

— Тільки силою, так щоб не виникало більше бажання повертатися на нашу землю?

— Саме так, щоб пальці повідбивати.