Глумилися, розстрілювали, влаштовували допити, – водій, що вивозив вантажівку з полоненими, про жах Іловайська

Офіційно Іловайська кампанія – це часовий відрізок із 7 серпня до 3 вересня 2014 року. І у 28 днів того спекотного кривавого літа вмістилося стільки смертей, болю, страждань, героїзму одних і підлості інших, що рана ця навряд чи колись остаточно загоїться.

Андрію Нілову – водієві однієї з бригад тактичної авіації – на перший погляд, пощастило: в Іловайську він так жодного разу й не побував. Ось тільки це везіння – уявне. На долю Андрія і його побратимів випало не менш складне випробування: вирушити на вже захоплені росіянами території, щоб допомогти тим, кого ще можна було врятувати, і забрати тих, хто вже не потребував допомоги. Учасники гуманітарної колони з 7 вантажівок і 30 машин швидкої допомоги змушені були знову довіритися гарантіям росіян, щоб хоча б спробувати врятувати своїх – і вирушили туди, де ще гриміли відгомони жорстоких боїв. До Іловайська вони не доїхали лічені кілометри – крайньою точкою, куди доїхала колона, стало Многопілля...

Під час тієї операції українські військовослужбовці й медики під керівництвом полковника Ігоря Палагнюка вивезли з непідконтрольної території багато поранених і загиблих воїнів, а також понад 150 полонених, яких погодилися віддати російські військові. Про те, що бачив із вікна своєї кабіни, про злочини ворогів і самовідданість побратимів, про показові "страти" і те, як вдалося вивезти кілька десятків полонених, Андрій Нілов розповів OBOZREVATEL. Далі – від першої особи.

"...Після мобілізації я спочатку потрапив в авіацію, водієм на аеродром Кульбакіно в нас у Миколаєві. Спершу їздив у тилові відрядження, на тиждень-три. А потім – потрапив до Дніпропетровська, на Кайдаки (Дніпропетровський аеродром. – Ред.), місяць там був на ротації. Там вперше усвідомив, яка вона – війна. Коли побачив, як пожежні машини аеродром від крові відмивали – стільки вивантажували поранених і мертвих. І – швидкі, швидкі, швидкі... Одна за одною.

І кожного дня борти приходили. Я бачив, як вони заходять на посадку правильно – там є свої складності через те, що аеродром круглий, плюс вони повинні були застосовувати протиПЗРКвий маневр.

І щойно приземлився – відразу вбік, щоб для наступного місце звільнити...

З 16 серпня я був прикомандирований у 55 артилерійську бригаду, потрапив у Камиш-Зорю на склад РАО водієм на вантажівку. Там взагалі "солянка" утворилася. Спочатку техніки мало було в частинах, тому з різних частин, з авіації, з зенітки – де могли, там виписували машини мобілізовані. Миколаївських наших дві машини було. З херсонської "зенітки" 5 вантажівок, з Одеси – 7... Їздили переважно, щоб боєприпаси й воду підвезти хлопцям. Степанівка, Амвросіївка... Не всюди на той момент вже можна було проїхати. Пам'ятаю, коли в Старогнатово-Гранітне намагалися воду відвезти – там уже було не пробитися.

...Тієї ночі, 29 серпня 2014-го, нас о 2 годині ночі підняли, вишикували і сказали: треба їхати в Старобешеве. Що потрібні добровольці. Інформації тоді про те, що відбувається, практично не було. Ніхто до ладу не розумів ще, що сталося. Знали, що йдуть бої...

Старшим колони вантажівок був Ігор Іванович Подолян з Одеси. Славний чоловік.

Мені ще відтоді прикро чути закиди щодо офіцерів, які нібито втекли, зраджували... Тому що ми тоді о 3 годині ночі виїхали, а о 6 ранку Ігоря Івановича Подоляна повинні були змінити, вже з Одеси виїхали хлопці на ротацію – і вранці він повинен був здати справи і їхати додому. Хто був в АТО – знає, що таке ротація. Ти тижні, дні до неї рахуєш...

З ним був Олександр Можаєв, його заступник.

А всю колону нашу очолив полковник Ігор Палагнюк. Він досі служить. Гідна людина. Я бачив його вчинки, його дії бачив. Те, що робив полковник Палагнюк – ні слабкий, ні запроданець не зробить. Мандраж – його ж видно. Видно, як "третє око" вібрує. Саме такі офіцери повинні командувати армією. Тому що вони бачили війну. Вони знають, що це таке.

Бачите, скільки у нас офіцерів славних – бойових, справжніх. А про них так мало знають... Шкода. Так шкода... Я поки водієм працював – мене доля з багатьма хорошими людьми звела. І з ЗСУ, і з добробатів ... Відчайдушні хлопці. Виручали не раз.

...У той рейс вирушила колона з 30 машин "швидкої допомоги" і 7 вантажівок. Медики з 8 полтавської медроти повинні були рятувати тих, кому ще можна було допомогти. Ми ж їхали забирати загиблих. Планувалося, що в Старобешеве нас зустріне російський конвой, який буде супроводжувати колону по непідконтрольною території.

В районі Старобешеве нам з пацанами до того бувати доводилося. Це були точки прийому, звідки нас наші хлопці забирали і до своїх позицій вели, де боєприпаси треба було вивантажити. Моє останнє відрядження туди закінчилося 27 серпня – возили в район Новокатеринівки ракети, ледве вискочили двома машинами... Я тоді дізнався, що таке прихід "Граду". Ніколи ні з чим не переплутаю. Це – як негатив в фотографії. Стробоскоп. Листя навиворіт...

Тому що коли їдеш вздовж "зеленки", а по полю починає крити "Град" – без фар, на гарабаритах по таких ярах тікали від обстрілу, що тільки диву даєшся!

Так що певне розуміння про те, куди нам треба було їхати, у мене було. А ось хлопці з 8 полтавської роти, які з нами в рейс відправлялися, тільки-тільки приїхали на Донбас. І вони, не знаючи ситуації, відразу в бій кинулися, в саме пекло. Відчайдушні мужики, слава і шана їм...

Тоді ж, вночі, ми і виїхали. Врізалося в пам'ять: ніч, клуби пилу – і жодної душі навкруги. Навіть назву селища запитати нема в кого, щоб розуміти напрям, в який бік вибиратися, раптом що... Вперше аж у Многопіллі мужичка зустріли – так дізналися, де знаходимося. Решту часу нас росіяни в основному по полях водили, лиш зрідка ми в селища заїжджали...

Там і вдень не особливо людно тоді було. Їдеш по селищу – і бачиш, як в дворах люди стоять. Мужики ще нічого. А жіночки – плечиками одна до одної приткуляться – і хрестять нас тихенько... Наче бояться, щоб сусіди не побачили. А сусіди так само плечики стулять – і хрестять, хрестять...

В одному з селищ до Старобешевого наша колона остаточно укомплектувалася:: ми зустрілися там з медиками-полтавцями. Першим їхав старший колони полковник Палагнюк, з ним був Микола Гордієнко. Далі – 30 "швидких". Замикали колону 7 наших вантажівок...

Пам'ятаю, кидався на мою машину якийсь упир, з "ополчення", мабуть. Худий, довготелесий, з мордою алкоголіка, якому три дні не давали похмелитися, та ще й скупатися змусили. Вмите набрякле обличчя, сам – висохлий весь... Кричав мені, що я "бандера". Мені, уродженцю Херсона, яка живе в Миколаєві...

А коли в Старобешеве в'їжджали – бігав там невеликий такий, сухорлявий. Позивний його запам'ятав: "Рись". Бачив його потім в інтернеті. Подаяння просить. Побило його сильно. Не буду радіти, але і не скажу, що сильно засмутився...

Тоді він командиром на сепарском блокпосту був. І ось він більше всіх нас кошмарив. Мені говорили потім, що він ФСБшник чи то у відставці, чи як. Бігав між машинами, обшукував, щоб зброї ні в кого не було, аж до ножиків і консервних ножів. "Знайду, - кричав, - розстріляю!". Все вивертали...

Такими умови в'їзду були: щоб ми були беззбройними, без електронних носіїв, без телефонів і фотоапаратів. Ми коли їхали, нам Ігор Іванович Подолян говорив: пацани, доведеться все здати, тому що все одно ж все перериють. Ось ми і здали. І залишили в машині, яка у нас поламалася і яку ми вирішили з собою не брати, щоб зайвого клопоту не було. У кузов все поскладали - і вже "голими" поїхали.

І тільки коли в'їжджали – схаменулися: зброю-то ми здали. А телефони?.. Добре, вдалося з "конвоїрами" домовитися, що всі телефони ми складемо в коробку, яку поставимо в головній машині під їх нагляд. Це щоб ми нічого не робили, не знімали – і щоб нас не мародерили...

Ми довго тоді не могли в Старобешеве в'їхати: умови постійно змінювалися. В'їхали 30 серпня. А там... На 2-3 кварталах козачки мародерять. За пару кварталів – вже кадировці орудують. "Ополченці" кошмарять населення, хати вивертають... А ми йдемо колоною. Нам маршрут дали – ні вліво, ні в право не підеш. Дивишся з кабіни – а зліва "Жигуль" розвалений, з чогось розстріляний. У ньому, як на мене, тіла три...

А з іншого боку – жіночка лежить, шифериною накрита. Пів тіла. Халатик на ній квітчастий, як господині носять – вигорілий весь... Мабуть, в хаті була, по господарству щось робила... Ще далі – дядько лежить. Тапки на ньому, штани спортивні розтягнуті. Видно, що цивільний...

І на кожному кварталі практично повторювалося одне і те ж. Вискакує якийсь їхній заводило місцевий - і починає розповідати, що йому все одно, що там хто домовився. Чого, мовляв, ви, хохли, бандерівці, сюди приїхали? Починає кричати. На крик з дворів виповзають, підтягуються інші мародери. Обліплюють кабіни – зліва, справа. І кожен кричить: "бандери!", "Хохли!"... І нам, хто полтавським або південним суржиком розмовляв – ще сяк-так. "Що ви нас, укропи, зрадили?", "А ми шо – не брати?"... А ось хлопці, які українською говорили – найбільше дратували вурдалаків. Пам'ятаю, особливо діставалося Васі з Білої Церкви, у нього хороша така, чітка українська говірка. Найважче їм довелося...

Кого там тільки не було. Чеченці, причому, іноді – дуже юні. Пам'ятаю одного такого – 4 волосинки на підборідді (не виросло ще нічого толком), стоїть, обвішане різними їх прибамбасами – і кричить: навіщо, мовляв, на мій земля прийшов?

Козачки були – і донські, і кубанські. Я ж до того думав, що це одне і те ж. Але ж ні! Між ними багато відмінностей – аж до того, що портупеї відрізняються. І вони не зовсім навіть дружать один з одним. Та й претензії по-різному виставляли.

Запам'ятався один чоловік з зауральським акцентом. Кричав мені, що я – "хохол і бандера" – заважаю йому жити і годувати 11 його дітей... Траплялися і яскравіші персонажі, один – так вилитий Попандопало зі старого фільму: подерті кросівки, спортивні радянські штани з лампасами – дуже розтягнуті, зверху – кітельок-"дубок" . І "апгрейд": підв'язка РПГ, за горбом – "калашмат", "муха" в руках... Таких, з явно вираженою алкогольною та наркотичною залежністю – дуже багато там було. Але й ідейні траплялися. З тими видно було, що дисципліна у них – жорстка. Та й виглядали охайніше.

По Старобешево ми просувалися дуже повільно. Тому що постійно виповзали всі нові і нові зграї. Тільки наче домовляться там попереду, що ми їдемо далі – а за два квартали знову гальмують нас. Ми зупиняємося, вони обліплюють колону – і все з початку. Причому не тільки з нами – медиків так само діставали...

Якраз в цей момент Волошин не міг в перший раз до нас підійти, щоб евакуюватися – наш льотчик збитий. (Льотчик Владислав Волошин був ведучим однієї з двох пар Су-25, які 29 серпня були спрямовані для допомоги українським військовим, які проривалися з Іловайська. Його літак був підбитий і він змушений був катапультуватися. Ховався в напівзруйнованому будинку на околиці окупованого Старобешевого. Ні під час першого, ні під час другого рейсу його так і не змогли забрати – і Владиславу довелося виходити пішки до села Роздольне. У пораненого льотчика на це пішло 4 дні. – Ред.).

Коли проїхали Старобешеве – там уже по команді... Медики, як могли, намагалися допомогти пораненим хлопцям. Молодці хлопці! При мізерних на той момент медичних можливостях вони чудеса творили! Я потім вже зрозумів, наскільки. А перший час лютував. Навіть посварилися було, що вони води не взяли. Вода дуже потрібна там... Поспішав з висновками, дурень, не знаючи всього... Після того ніколи не поспішаю з висновками. Тому що, буває, скривдиш людину, а після і вибачився б – та пізно: немає її, загинув...

Медики наші живим допомагали. Тому їм під конвоєм дозволено було виходити з машин. Вони і до побитої техніки під'їжджали, де можна було – дивилися, раптом там живий хто залишився...

А ми... Спочатку планувалося, що ми будемо тіла збирати. Тому без команди ніхто з нас не міг вийти з машини. Рідко коли дозволяли просто вискочити, щоб обтруситися, ноги розім'яти. Так зазвичай ми по кабінах сиділи, не виходили. Якщо ж в полі десь потрібно було забрати "200" - одна з вантажівок виїжджала з колони і під конвоєм їхала в поле, щоб забрати загиблого. Найчастіше за "200-ми" їздила машина Ігоря Івановича Подоляна, нашого старшого.

Проблема полягала в тому, що ми загиблих не з кожної техніки могли забрати... Тоді ж ще все горіло, вибухало. До деяких позицій навіть під'їхати не можна було. Видно було, що є тіла, а забрати – ніяк... Паша Нетьосов (волонтер місії "Евакуація-200", який займався пошуком і евакуацією тіл загиблих українських воїнів під Іловайськом з вересня 2014 року. – Ред.) привіз звідти застиглу калюжку алюмінію (шматок застиглого металу, в якому був виявлений попіл від тіл, що згоріли – все, що залишилося від екіпажу БМП командира 51 ОМБр Павла Пивоваренка. – Ред.) – він на моїх очах тік ще.

Ми нічого не могли зробити. Зупинятися там було не можна – через високу температуру можуть нагрітися колеса – і все, ти вже звідти не виїдеш нікуди. І тебе звідти ніхто не забере...

Змушені були просто проїжджати повз.

У перший заїзд це було дуже важко. І те, що не виходило всіх забрати, тому що не скрізь можна було проїхати, і цивільні в Старобешевому, і будинки побиті, розстріляні...

Ми тоді до Многопілля піднялися – по маршруту північної колони, так нас пустили. Дуже багато поранених було. Швидкі були повні – по 10-15 людей у машині. Тіл тоді вдалося, по-моєму, близько 20 зібрати. Ігоря Івановича Подоляна підлеглі в його машину вантажили...

...Ми вже поверталися. А неподалік від Старобешевого, на сопочці, вже російські війська окопалися. Розташувалися по окопчиках по колу. До того моменту у мене в кузові вже десь 17 полонених їхали. Та й біля поранених ми хлопців знаходили – теж підбирали...

Двох я заховав у кабіні у нас з Серьогою (хлопець з роти охорони, мій другий номер – був прикомандирований з частини, щоб охороняти машину). Справа в тому, що нас дорогою сильно сепари діставали. І як тільки російський конвой від нас відходив або розтягувався по довжині колони, а ми десь раптом перетиналися з "ополченцями" – вони, шельми, вічно шукали добробатівців. Усі. Хтось з собою забрати хотів, хтось погрожував розстріляти, хтось – закатували до смерті обіцяв... І ось вони починають кошмарити наших, стрибати по кузовах – поки росіяни не підлетять і не повиганяють. У них там все на зони поділено. І у мене склалося враження, що по селищах мародерили не регулярні війська, а саме ця різношерсна публіка.

Ось я і сховав у кабіні двох добровольців. Один – хлопець молодий зовсім, здається, з "Кривбасу". У нього плече сильно вибите було. Розповідав, як випав з транспорту, на якому їхав, як біг по соняшниковому полю, а потім почув гуркіт. Обернувся – а прямо на нього гусянка-"мотолига" летить. Ну все, – каже, – думаю, кінець мені. Відскочив, скільки було сили – і "мотолига" його тупо по плечу вдарила, відбила, але не розчавила... А позаду він ЗУшку побачив – і дивом на неї примудрився застрибнути... Розповідав, до кінця поля на ній людей 7 вже висіло, на тій ЗУшці... Згадую про нього іноді. Цікаво, як у нього доля склалася... Молодий хлопчина, років 23 всього було. Може, прочитає і відгукнеться? Пам'ятаю, він ще розповідав, як з побратимами на блокпосту якихось "шишок" "ДНРовських" вони затримали – і начебто навіть нагороду за них отримали...

А в спальнику в мене лежав боєць із "Миротворця", "Дід" позивний. У нього ребра були поламані. У "швидких" місця вже не було, в кузов не хотілося його садити, ось я і забрав в кабіну, сховав, щоб не "відсвічував" – форма на ньому явно не військова була.

Такі пасажири були.

До речі, один із хлопців у кузові мене здивував дуже. Ми з Серьогою дали пацанам- полоненим сухпаї, які в нас були заникані. Хвилин за 20 заглядаю в кузов – а там сидить чоловік, неголений, замурзаний... Я його зараз не впізнав би ні за що в житті. Хіба якби він знову довго не мився, не голився і добряче вивалявся в пилюці... Сидить він, значить, і чай п'є гарячий. Я отетерів. Ти, – кажу, – де окріп взяв у мене в кузові? А він: а ти що, не знав, що в одноразовій скляночці можна сухим спиртом чай заварити? Я і правда тоді не знав. А вони роздерибанили, сидять, жують – а він чай п'є...

Так ось, коли ми поверталися 30 серпня, на сопочці у росіян стояли три "камази" з полоненими. Пацани потім деякі розповідали, що їх у Донецьк навіть возили, а потім повернули назад, не віддали донецьким. Навіть, говорили, не знущалися. Воду давали. Хліб. Навіть сигарет трохи дали... А коли пригнали на сопочку – теж сильно не знущалися. Але тент відкривати забороняли. Ось вони їх пів дня маринували на сонці в закритих цих зелених тентах... Пам'ятаю, розповідали, як один хтось спробував клапан малесенький відкрити – стріляти відразу почали... Ось і сиділи хлопці...

Я не знаю, як вдалося домовитися. Це все завдяки переговорам, які постійно вели Ігор Миколайович Палагнюк і підполковник Микола Гордієнко – з сепаратистами, з кланами, з формуваннями різними. Вже не знаю, як – але росіяни сказали: скільки полонених в одну машину влізе – стільки і забирайте.

Ми почали їх вивантажувати. І всіх хлопців, які були в цих "камазах", умістили до мене в кузов. У мене зерновоз цивільний був – сирітський такий, добротний. Для розуміння: якщо в "Урал" або "камаз" військовий влазило 12 ракет – так, щоб правильно, щоб їх не видно було, то у мене – 60 вміщувалося.

Ту ніч ми провели біля сопочки. Збиралися їхати, але росіяни сказали, що не можуть гарантувати нам виїзд через Старобешеве. Що ті банди, які там мародерили, на ніч понапивалися – і просто нас розстріляють. Довелося залишитися до ранку. А рано вранці ми вже манівцями виїжджали. Я так зрозумів, щоб з чеченами не перетнутися...

Коли зі Старобешевого вискакували – проскочили потрібний поворот. Добре, вчасно зрозуміли і повернулися, виїхали-таки на трасу Донецьк-Маріуполь. А там вже – повний газ. Машини жбурляє з жахливою силою, а я розумію, що у мене в кузові купа людей... Коли вдалося зупинитися – насамперед туди: вибачайте, кажу, хлопці – не можна по-іншому...

Приїхали під Волноваху, на покинутий аеродром в Новотроїцькому. Там вже чекали автобуси для поранених і борти для тяжких. Нам же від початку говорили, що треба забрати поранених і мертвих.

Тому частина пацанів залишилися у кузовах ночувати. Але нічого. Кухня була розгорнута, води вистачало – ніхто сильно не ображався. Головне, що живі...

А вночі десь неподалік почали боєприпаси знищувати – і серед хлопців розгорілася паніка. Воно і зрозуміло – вони з такого пекла тільки-тільки вибралися. Ось їм і здалося, що це російські танки продовжують атакувати. Підняли шум, а результаті всі, хто там ночував, підняли на крило колону, щоб їхати... Ось так, на рівному місці...

Того вечора, після повернення, до нас, до водіїв, підійшов Ігор Іванович Подолян, який в рейсі був старшим колони вантажівок. Каже: ходімо. Підійшли до кухні – а там полковник Палагнюк. Каже нам: так і так, мужики, неждано-негадано дали ще один коридор, завтра о 7 ранку треба їхати ще раз. Хто поїде? Записав нас усіх – і ми спати пішли.

А на ранок 1 вересня – поїхали.

У другу ходку "швидких" поїхало вже не 30, а 15. І вантажівок 5 всього, тому що одну ми залишили з боєприпасами, коли перший раз роззброїлися, а друга з тілами на морг пішла.

Вдруге вже і поранених було менше. І живих полонених теж трохи вже було. Тіл вивезли дві вантажівки. Якщо першого разу це був малотонажний UNIC, то другого - вже такі машини, як у мене. Трохи лише кузови менші... Спасибі Ігорю Івановичу, що мене не поставив під "вантаж 200". Тому що у хлопців хоч металеві кузови були, а у мене – просто дерев'яна обшивка. Його б тільки спалити залишалося після всього. Відмити там не виходило...

Вдруге нас знову зустріли на в'їзді в Старобешеве.

А коли ми виїжджали – нас самих в полон взяли.

Мені з тієї ходки найбільше запам'ятався "Матвій" – якась величезна шишка на той момент в Старобешівському командуванні. Не з місцевих – з ФСБ. Там порода – жесть, масть така колерована...

Я порожній виїжджав. Мені тільки пацани-медики носилки брудні віддали, щоб у них не пахло. Хлопцям пораненим і так погано, а тут ще носилки брудні... Запах же характерний, нікуди не дінешся від нього. А перед моєю вантажівкою "Урал" йшов з полоненими. І ось в Старобешевому цей "Матвій" скомандував, щоб усі водії вийшли з кабін. А потім – щоб вийшли і вишикувалися полонені... А ми до того моменту від полонених мало чим відрізнялися. Такі ж брудні, такі ж змучені... І вийшло так, що ми з Серьогою опинилися випадково в одній шерензі з полоненими пацанами. А цей "Матвій" починає нас усіх по черзі допитувати.

Я дивився, як він вів допит. Це була дуже жорстока людина. Досвідчена Там ці бандформування на згорілій техніці – на БТРах, на "камазах" - свої мітки ставили. Кому що належить. Щоб потім на металобрухт здати. Так "матвіївські" розстрілювали всіх, хто намагався на техніку з їх мітками лапу накласти.

Під час допиту він морально тиснув. Видно було, знає про що говорить. Знав імена командирів бригад – і коли йому не подобалися відповіді, кричав "Ти брешеш!" – і розпоряджався відвести людину для повторного допиту... Дуже жорстко було.

Пам'ятаю, як стояв і думав: що мені говорити, коли до мене черга дійде? 299-та, тактична авіація? Так вони якраз тоді за Волошиним ганялися, якого ми вдруге забрати не могли. Зізнайся я, що з авіації – вони ж тільки потім розберуться, що не льотчик, а водій... Не раз таке було. Я пізніше, коли з Дебальцевого через госпіталь виїжджав – познайомився з пацанчиком, який полон пройшов. Він розповідав, коли був в полоні, якийсь сепар ляпнув, що він артилерист – так три дні танцювали на ньому, поки розібралися.

Перше, що цього "Матвія" цікавило – приналежність до добробатів. А потім вже, якщо з ЗСУ людина – офіцерський склад, якого рівня, мобілізований чи контрач... Таке ось. Влаштовувала його відповідь – відправляв назад у кузов. Не влаштовувала – людину забирали на "додатковий допит". Він міг сказати "Не подобаєшся ти мені, щось ти брешеш – підеш на окремий допит, на ремені тебе буду різати, все розкажеш" ... Дуже жорстка людина. Якщо чесно, у мене кров з жилах стигла. Це навіть не страх був, а жах. Чіпка лапа жаху, яка від потилиці по всьому тілу розповзалася...

Нас відпускати не хотіли. Випадок допоміг. Коли "Матвій" метрах в 20 від мене допитував хлопців, йому по рації доповіли, що його бійців покришили добряче. Наші ж ще в той час проривалися. І чи то в районі Стили, чи то під Роздільною насипали сепарам нормально. Два "200-х", три "300-х". Один з поранених, найважчий, виявився корешем цього "Матвія". Він відразу своїх викликати: "коробочку", сім на броню. А ті щось у рацію мимрити почали, закипіли, мовляв, не можуть приїхати. Він як гаркне: тоді за 2 хвилини я до вас приїду, все поясню... І все. Через кілька хвилин прилітає "бардак", на броні сидять люди...

Він потім до полковника Палагнюка підійшов. Я чітко чув, як він сказав: у тебе є медики в колоні, а там моїх поранили. Витягнуть твої моїх з того світу – розрахуємося...

А хвилин через десять виїхала "швидка" наша з колони – і поїхала з ними. Годині об 11 чи 12 нас відпустили. Хлопці розповідали, медик наш чудо здійснив – мало не одним лезом з того свіу матвіївського кореша витягнув ... Та й "Матвій", схоже, про одного цього сепара переживав. Навіщось він йому дуже потрібен був...

Випустили нас не всіх. Тих, кого на передопит забрали – тих не віддали. Досі не знаю, що з ними стало. Чутки різні ходили. Але їм віри немає. Говорили навіть, що 17 полонених тоді розстріляли – але це ж брехня! Навіщо брехати про таке? Невже і без того мало горя? Треба більше загиблих? Більше крові і жаху ?! Це легко, якщо ти там не був. Якщо не чув цей запах, який тебе переслідує. Якщо не бачив усього цього... Тоді можна придумувати...

...Після того виходу сепари навідріз відмовилися ЗСУ впускати, щоб забирати наших хлопців. Залишилися медики-полтавчани працювати, та волонтери дуже багато їздили – шукали, збирали, вивозили...

За дві ходки нас разів зо п'ять "розстрілювали". Щоразу – по-різному. Наскільки збоченість і фантазія дозволяли. Пам'ятаю, в другу ходку ми знайшли з Серьогою в кабіні два сухих пайки (ще в першу ходку практично всі роздали, не знали ж, що ще раз підемо) – і я у сепарів запитав, чи можна віднести хлопцям полоненим в кузов... Вони як розходилися! Спочатку про бабусь кричали, які в магазин не могли вийти, тому що ми за ними зі снарядами та з гарматами бігали. А після – вивели нас усіх, поставили понад канавою – і почали "розстріл": шикуйтесь, мовляв, укропи– приїхали... Ми вже вранці побачили, що ту канаву рили ще до війни, коли намагалися газ провести в село...

Я після того, що тоді побачив – все думаю: слава богу, що нам вдалося там це все зупинити. І як же шкода, що тут це так мало людей розуміє. Що тут не питання пріоритету російської мови або української мови. Тут питання, скільки хаосу, безладу і горя принесе Росія на нашу землю. Жоден "визволитель" ще ніколи не приніс щастя народу, який прийшов "звільняти". Почитайте історію. Будь-яку. Нехай навіть до нашої ери...

Але на Донбасі людей одурманили. Когось залякали, когось купили, а в більшості випадків – зіграли на тому, що народ у нас темний, забитий.

Війна – брудна справа. І в 1812 році, і в 1912-му і в 1941-му вона була брудною, смердючою, такою ж, як ця. Такі ж окопи. Такий же сморід. Такий же бруд. Тільки калібри змінювалися. Та технології інформаційні – радіо, телебачення, інтернет – з'явилися. Зараз важче приховати, переписати історію, підмінивши реальні події вигадкою.

А ми – все так же гриземося. Все з'ясовуємо, хто з нас більше батьківщину любить – ЗСУ чи добробати. А нам би хоча б народом об'єднатися. Ми ж не зможемо інакше перемогти нікого і ніколи! От би знайшовся хтось, хто зміг би нас об'єднати. Але не видно таких поки...

Чи було страшно? Звісно. Але комусь же треба було це робити. Як було не поїхати? Не знаю... Мені було б соромно потім людям в очі дивитися. Ось навіть тільки через це. Але я б не хотів, щоб мене якимось героєм виставляли. Все, що ми тоді зробили – ми зробили разом.

Це люди з колосальною енергією, навичками і не без везіння. Але в основному це все одно колективна робота. Не може бути один хтось переможцем. Артилерист не зможе стріляти, якщо не буде знати куди. Піхотинець не зможе тримати оборону, якщо йому артилерія не допоможе. Навіть розвідка сама по собі не може ефективно працювати... На війні залежність один від одного просто неймовірна. І в тій нашій колоні нас було багато. Навіть в кабіні я не один був – зі мною була людина. Багато людей брали участь. 30 "швидких" - по дві людини в кожній мінімум. Це вже 60 осіб. Та й у вантажівках ще людей 14 найменше. Плюс – голова колони полковник Ігор Іванович Палагнюк з помічниками.

Кожен виконував свою функцію, свій обов’язок. Не зважаючи ні на що.

І знаєте, багато говорять про те, що тоді військові йшли на смерть, ризикували життями... Але мені найважче давалося змусити себе знехтувати своїми близькими - мамою, дружиною... Тому що мертвому – все одно. А вони як переживуть мою смерть?.. Перед будь-яким виходом, перед будь-якою поїздкою доводилося відключати голову. Тому що завдання виконувати треба. Тому що там - такі ж, як і ти, пацани. Теж чиїсь сини, чоловіки...

Ось це було найстрашніше – ризикувати життям близьких. І, напевно, не тільки для мене ".