"А на фото вони посміхаються..." Що відомо про героїв, які загинули на Донбасі в липні

Липень 2020 року приніс нові втрати серед українських воїнів у зоні ООС. Захищаючи рідну країну, в степах Донбасу загинули 8 воїнів, мужніх і безстрашних, щирих і патріотичних. Наймолодшому з них було всього 18, найстаршому – 42 роки. І кожен із них заслуговує на те, щоб про нього пам'ятали.

OBOZREVATEL зібрав усе, що відомо про кожного із загиблих героїв.

Олег Шило, 30 ОМБр

Олег Олегович Шило народився 5 квітня 1991 року в Києві. Після школи здобув середню спеціальну освіту. У 2009-2010 роках служив строкову службу в 138-ї радіотехнічній бригаді в м. Васильків Київської області.

Коли почалася війна, Олегу Шило тільки-но виповнилося 24. Він серед перших добровольців вирушив "штурмувати" військкомат. Однак тоді потрапити на фронт хлопцеві не вдалося: через проблеми зі здоров'ям, посилені трагедією в сім'ї, юнак не зміг пройти медкомісію в "Десні".

Він на кілька років змушений був відкласти бажання захищати батьківщину – займався власним здоров'ям, працював різноробочим...

Потрапити в українську армії Олегу Шило вдалося значно пізніше – 26 грудня 2019 року він підписав контракт зі Збройними Силами України, потрапив у 30 ОМБр стрільцем-помічником гранатометчика. І з березня 2020-го нарешті поїхав на Донбас.

"Олег прийшов до нас у грудні 2019-го. Це була його перша ротація в зону проведення ООС. Мотивація у нього була величезна: він прагнув захищати Україну, найбільше хотів, щоб війна скоріше закінчилася. Він був справжнім патріотом. І в його випадку фінансова складова взагалі не мала значення: він пішов служити не через зарплату. Хотів, щоб перестали гинути люди... І врешті-решт – загинув сам. Не вберегли його", – розповів Роман, заступник командира роти, в якій служив Олег Шило.

Побратими згадують: Олег максимально відповідально ставився до виконання службових обов'язків. Хапався за будь-яку можливість навчитися чомусь новому, мав веселу вдачу і був дуже щирим.

"Він добряк був. Товаришу, побратиму останнє віддавав, не був жадібним абсолютно. Була у нього одна специфічна риса: він міг вивести з себе за пару секунд – за словом у кишеню ніколи не ліз. Хоча дисципліна у нього була на вищому рівні. За все час не було навіть дисциплінарного стягнення", – згадує Роман.

Останнім часом чоловік дуже захопився здоровим способом життя. Відмовився від шкідливих звичок. Разом із головним сержантом взводу почав активно займатися спортом. Прямо на позиції вони створили власний імпровізований "спортзал" – і мінімум через день ходили туди займатися.

"Деякий час тому Олег зробив собі татуювання: набив на животі тризуб. І постійно говорив, що хоче пов'язати своє життя з армією. Мріяв рухатися вгору військовою драбиною – і до перемоги, і після неї", – згадує Роман.

Життя Олега Шила обірвалося 8 липня. У той день він разом із побратимами займався облаштуванням позицій – як раптом ворог почав обстрілювати українських військових.

"Вони якраз облаштовували фортифікаційні споруди, коли почався обстріл. І під прикриттям кулемета почав працювати ворожий снайпер, який влучив у Олега. Куля розтрощила йому ліву руку, пробила легені і пройшла під серцем... Виносив його з позицій головний сержант взводу, з яким Олег спортзал будував... Хлопці надали йому першу домедичну допомогу. А медики ще півтори години боролися в реанімації за життя Олега – і не змогли його врятувати", – розповів Роман.

29-річний військовий так і не створив сім'ю – не склалося. Незадовго до підписання контракту він пережив болісний розрив із коханою дівчиною. Знайти нову любов Олег не встиг: з грудня минулого року, коли підписав контракт, військовий більше не розлучався зі своїм підрозділом. І так жодного разу і не з'їздив додому.

Загиблого героя поховали в Києві на Алеї героїв на Берковецькому кладовищі 11 липня. У нього залишилися мама, вітчим і сестра.

Тарас Матвіїв, 24 ОМБр

Тарас Тарасович Матвіїв народився 18 лютого 1989 року в Волинській області, з раннього дитинства жив у містечку Жидачів на Львівщині. Був єдиною дитиною у батьків.

Тарас досить рано визначився з професією – і після школи вступив на факультет журналістики ЛНУ імені Івана Франка. Після випуску в 2011-му Матвіїв близько року пропрацював кореспондентом на ТРК "Ера", після приблизно стільки ж – на телеканалі TVi. Також Тарас був активним блогером у виданнях "Дивись. Інфо", LB.ua, "Львівська мануфактура новин".

А восени 2013-го його життя круто змінилося: почалася Революція Гідності, яку Тарас Матвіїв пройшов від першого і до останнього дня разом із 3-ю сотнею Самооборони Майдану. Був також співкоординатором "Пошукової ініціативи", яка займалася розшуком людей, зниклих безвісти за час Майдану, входив до ГО "Українська галицька асамблея" і заснував ГО "Народний легіон".

"Тарас Матвіїв – та людина, яка несла у собі дуже яскраве світло. Він був факелом, який завжди попереду. Він це розумів, цього хотів, він любив це, і йому це вдавалося. За ним хотілося йти. До нього притягувало. Всіх... Тарас Матвіїв – людина дії. Він не вмів стояти на місці. Не міг. Він вів, він підштовхував. І вимагав! І ніколи не був половинчастим. І ніколи не лицемірив", – згадує журналістка Анна Герич.

"Найбільш яскрава його риса – принциповість у всьому. Він був досить відомим активістом проти незаконних вирубок та незважаючи на те, що ця тема важка (бо це корупційні схеми, це небезпека фізичної шкоди активістам і т.д.), він її не залишав і не боявся ставити незручні запитання будь-кому. Він залишався принциповим і за час свого депутатства, що теж важливо... Мені б дуже хотілося, щоб люди пам'ятали про нього не тільки як про Героя-Захисника, який не залишився осторонь від виклику, який кинули Україні, але і як про освіченого чоловіка та свідомого громадянина, який завжди і на будь-якому місці боровся за справедливість", – ділиться спогадами з журналістами однокурсниця Тараса Валерія Печеник.

Коли почалася війна на Донбасі, Тарас Матвіїв не зміг залишатися вдома. Деякий час волонтерив, а з весни 2015-го приєднався до добровольчого батальйону "Карпатська Січ", з яким встиг повоювати в Пісках, Водяному, Опитному, Первомайському.

У 2015 році Тарас став депутатом Жидачівської райради 7 скликання від Української Галицької партії. Активно займався військово-патріотичним вихованням. І – прагнув повернутися на фронт. Хтось упевнений, його туди вабило бажання помститися за загиблих побратимів.

"У мене не стоїть мета дорости до генерала. У мене мета на своєму рівні, як командира взводу, просто працювати якісно, виконати свій обов'язок до кінця і "віддячити" противнику за всіх товаришів, яких я втратив", – говорив сам Тарас

При цьому він був переконаний: головною мотивацією для воїна повинна бути все-таки не помста.

"Не зламатися в армії може тільки той, хто має стрижень. Кого пече внутрішній вогонь. Адже важко утримувати внутрішній баланс в розбалансованому середовищі сьогоднішнього війська. Обов'язок, професійна честь, ідеологічні переконання – це світлі види мотивації. Помста ворогам, почуття вищості, гнів через втрачених братів – темна мотивація", – вважав він.

У вересні 2018-го Тарас Матвіїв зробив доленосний крок: вступив на курси лідерства Академії сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного, щоб стати офіцером Збройних сил України. У грудні 2019 року, після завершення навчання, був направлений на службу в 24 ОМБр імені короля Данила.

10 липня 2020 року молодший лейтенант Тарас Матвіїв перебував на позиціях бригади біля села Троїцьке Луганської області. Того вечора противник знову почав обстрілювати позиції українських воїнів.

"Бойовики почали обстріл по позиціях спочатку зі стрілецької зброї, потім почали "бити" з мінометів і артилерії. Під час обстрілу снаряд російських найманців упав недалеко від бліндажу, а тут неймовірна спека, тому все одразу почало горіти. Трохи присипало двох хлопців, вони почали один одному допомагати. Тарас побіг допомагати побратимам, а коли вивів їх у безпечне місце, біля нього вибухнула міна. Дуже близько. Шансів вижити не було", – так описував загибель Тараса пресофіцер 24 королівської бригади Назар Ільницький.

Тарас Матвіїв помер від отриманих множинних осколкових поранень під час евакуації. У нього залишилися хворі батьки, про яких він дбав.

Не так давно Тарас, згадуючи про події на Майдані, написав:

"Мені не соромно, що не стояв осторонь тоді, шість років тому. Мені не соромно за жоден день від 21 листопада і до 20 лютого 2014 року. Мені не соромно дивитися в очі батькам загиблих і зниклих. Не соромно за людей, що стояли праворуч і ліворуч в балаклавах і без. З палицями і без. У Києві або в будь-якому місці. Що зверталися до Христа або Магомета. Повага. Рівність. Жертовність. Цього ніхто не забере. Як би не старалися спікери холуйських мас нівелювати, очорнити, стерти навіть пам'ять про зрушення Майдану. Смак стихійної свободи назавжди в'ївся в пам'ять. Ті, хто його спробували хоча б один раз, вже не забудуть. Решті той смак нестерпний. Коли ж мене запитає син, що я робив в ті страшні миті, я буду знати, що відповісти. Щонайменше – не стояв осторонь. Тому мені не соромно".

З цими ж цінностями – повагою, рівністю, жертовністю – Тарас ішов по життю і після Революції Гідності. З ними ж він і загинув – рятуючи побратимів.

Він так і не став батьком.

За проявлену мужність 31-річному Тарасу Матвіїву присвоєно високе звання Героя України – посмертно.

Євген Чумаченко, 79 ОДШБр

Євген Олександрович Чумаченко народився 26 березня 1988 року в місті Ізмаїл Одеської області. Ще дитиною разом із родиною переїхав до міста Арциз, де прожив усе життя.

На жаль, про життя Євгена Чумаченка до війни практично нічого не відомо – крім, хіба що, того, що він був одружений і мав двох дітей. Відомо також, що на фронті він провів останні півтора року: на військову службу Євген був призваний Арцизьки РВК 15 вересня 2018 року.

Служив у 79 ОДШБр.

13 липня 2020 року Євген Чумаченко загинув неподалік від села Славне Мар'їнського району Донецької області – від отриманих під час обстрілу з гранатометів і стрілецької зброї поранень.

"Друже, ти був світлою, веселою людиною, надійним товаришем, справжнім воїном і залишаєш після себе добру пам'ять. Командування та особовий склад військової частини висловлює слова щирого співчуття і підтримки сім'ї та поділяє біль втрати. Сприймаємо ваш непереборний смуток і гіркий біль як свої. Невимовна втрата пригнічує, викликає лють і сльози, не дозволить нам покласти зброю", – так написали про полеглого побратима на сторінці 79 ОДШБр в Фейсбук.

Побратими Євгенія також відзначають: він ніколи не відступав перед труднощами – і завжди з готовністю надавав допомогу і підтримку тим, хто цього потребував.

"Нехай світлі спогади про солдата, який виконував військовий обов'язок перед Батьківщиною, назавжди залишаться в серцях земляків. Поки ми живі – житиме пам'ять про наших героїв. Вічна пам'ять українському воїну", – так написали про полеглого воїна на сайті Арцизької РДА, на його малій батьківщині.

Воїна поховали в рідному Арцизьку.

Дмитро Красногрудь ("Мир"), 35 ОБрМП

Дмитро Анатолійович Красногрудь народився 18 жовтня 1978 року в Харкові. Жив у місті Лиман Донецької області.

Напевно, саме про таких, як Дмитро, кажуть: "природжений воїн". Захищати Україну він вирушив ще в 2015 році. Служив у 93 ОМБр, командував розвідкою 20 ОМПБ. Був фахівцем у саперній справі.

Разом із 93 ОМБр Дмитро звільняв Мар'їнку, Авдіївку, брав участь в обороні Пісків, Трьохізбенки, Чермалика. Встиг повоювати на Авдіївській промзоні.

Саме Дмитро Красногрудь керував спецоперацією з ліквідації кадрового російського офіцера Олександра Щерби і взяття в полон 4 військовополонених, зокрема – військовослужбовця 22 бригади спецпризначення ГРУ ГШ РФ Віктора Агєєва, якого згодом передали Росії під час обміну напередодні зустрічі в Нормандському форматі.

І подібних операцій на рахунку у Красногрудя – безліч. Адже всі, хто його знав, говорять про нього, як про досвідченого безстрашного розвідника, відданого своїй справі. І називають мудрим командиром, що не припускався помилок, та мав беззаперечний авторитет серед бійців і вмів вести за собою.

Після завершення контракту з 93 бригадою Дмитро спробував повернутися до мирного життя – але не зміг. Як зізнавався сам, через відчуття, що ще не виконав свою власну, дуже важливу для нього місію. Тому він пройшов офіцерські курси – і вже в званні лейтенанта прийшов у 137 окремий батальйон морської піхоти 35 окремої бригади морської піхоти, де очолив розвідку.

13 липня, виконуючи бойове завдання в районі селища Зайцеве під окупованю Горлівкою, Дмитро Красногрудь підірвався на міні. Від множинних осколкових поранень легендарний розвідник помер на місці.

"Він найбільше мріяв про нашу спільну перемогу, і завжди був готовий до бою. В умовах режиму тиші, гарантованого ОБСЄ терористами, його тіло пішли витягувати побратими. Але самі потрапили в засідку. У результаті наш бойовий медик загинув, а доля сержанта-розвідника – невідома. Сторона окупантів не підтверджує, що забрала тіло медика, але і не гарантує, що знову не порушить домовленості, щоб дати нам самим забрати загиблого. Хочемо нагадати росіянам: навіть на війні є святі речі. І смерть у бою – одна з них. Вічна пам'ять, брате. Ми помстимося, командире", – писали за три дні після загибелі офіцера його побратими на сторінці батальйону в Фейсбук.

З місця загибелі тіло розвідника забрали бойовики. Після виснажливих переговорів вони передали останки загиблого Дмитра Красногрудя українській стороні.

Поховали героя в Лимані.

У нього залишилися батьки, дружина і двоє дітей.

Микола Ілін, 35 ОБМП

Микола Ілін народився 23 квітня 1984 року в місті Могилів (Білорусь).

Він ріс дуже набожною дитиною. З 12 років був прислужником у Могильовському кафедральному соборі, де його мама співала в хорі. Грав на флейті і мріяв потрапити до військового оркестру.

А за кілька років цілком присвятив себе ідеям відродження білоруської культури і національної свідомості, активно брав участь в акціях протесту молодіжних організацій.

Коли білоруси в 2006 році вийшли на протести проти фальсифікації виборів на користь Олександра Лукашенка, Микола приєднався до місцевого Майдану. За що і постраждав: 23 березня його жорстоко побили силовики. Розуміючи, що наступного разу черепно-мозковою травмою справа може не обійтися, Микола поїхав до Києва. Але після того, як Україна відмовила молодому опозиціонеру в політичному притулку – переїхав до Естонії, де отримав громадянство і намагався вижити: працював вантажником, таксистом, екскурсоводом у Талліні...

З початком війни на Донбасі Ілін разом зі своїми друзями-волонтерами деякий час допомагав українській армії. А в 2018-му Микола повернувся в Україну, щоб поїхати воювати самому. Уклав контракт зі 137 батальйоном 35 бригади морської піхоти. Після 4-місячних курсів у Центрі тактичної медицини боєць з позивним "Естонець" став медиком.

А навесні 2020-го сержант Микола Ілін разом зі своїм підрозділом поїхав на фронт.

...13 липня 2020 року поблизу селища Зайцеве при виконанні бойового завдання загинув командир розвідки Дмитро Красногрудь. І група бійців, в яку входив і Микола Ілін, отримавши підтвердження від ОБСЄ про початок "режиму тиші", вирушила забрати тіло загиблого побратима. Коли до місця, де лежав загиблий розвідник, залишалося метрів 15 – ворог із трьох сторін відкрив вогонь на ураження. Морпіхи почали відходити, але в цей час одного з них, сержанта-розвідника, поранили – і Микола разом з іще одним офіцером кинулися на допомогу побратиму. Але допомогти товаришу медик не встиг: у цей час ворог почав обстріл із гранатометів і великокаліберних кулеметів. І Микола Ілін загинув. Офіцер, що його супроводжував, отримав бойову травму – і зміг відповзти в бік українських позицій.

"Вони влаштували підлу засідку", – пізніше багато разів повторював комбриг 35 ОБМП Микола Палас.

Тіло загиблого медика бойовики забрали. Українській стороні його передали 17 липня. Водночас в інтернеті з'явилися фотографії понівеченого трупа, які були зроблені після проведення розтину загиблого Іліна на окупованій території. За однією з версій, патологоанатоми на тому боці зробили максимум, щоб приховати вид застосованого озброєння, з якого був убитий український воїн.

Щирий і світлий, в міру вибуховий і послідовний у відстоюванні власних переконань – таким пам'ятають Миколу. Скромний і дуже відповідальний, він, за спогадами його знайомих, ніколи не просив у волонтерів допомоги для себе – виключно для побратимів. І практично всю свою зарплату витрачав на такмед, щоб у разі біди рятувати життя.

Водночас знайомі Миколи відзначають його веселу вдачу і розповідають про його мрії: одружитися з українкою, побудувати будинок біля моря, проїхати всю Америку на автомобілі... У нього була кохана дівчина, з якою він збирався створити сім'ю. І він навіть уже показував друзям фотографію будинку, в якому мав намір оселитися після війни

"Навіть на війні має бути повага до смерті. Але у російських найманців і близько немає поняття про військову честь і совість. Микола мав розпізнавальні знаки медика – і загинув під час гарантованого ОБСЄ "режиму тиші", який нахабно порушили терористи. Веселий і легкий на підйом, "Естонець" постійно проводив у батальйоні курси тактичної медицини. Він говорив нам "Ці знання колись врятують вам життя. Ось побачите!". Бачимо, брате, і дякуємо тобі, що вчив нас і намагався вберегти. Вічна пам'ять тобі, Естонцю. Не забудемо. Не пробачимо", – пообіцяли побратими Миколи Іліна з 137 ОБМП.

Тіло героя було піддано кремації на Байковому кладовищі в Києві. Прах, як він і заповідав, розвіяли над українською та естонською столицями, а також у Могильові – рідному місті Миколи Іліна.

Ярослав Журавель, 35 ОБМП

Ярослав Сергійович Журавель народився 8 березня 1980 року в Андріївці Верхньодніпровського району Дніпропетровської області.

Захищати Україну Ярослав пішов іще в 2015-му. Спочатку – у складі 20 батальйону 93 ОМБр він пройшов Піски, Мар'їнку, Авдіївську промзону, Трьохізбенку, Гранітне. Служив із Дмитром Красногрудем. З командиром, якому вірив, як самому собі. З ним же Ярослав у 2019 році прийшов у 35 ОБМП.

13 липня Ярослав Журавель був у групі, яка під керівництвом Красногрудя висунулася в околиці Зайцевого. Коли командир загинув, забрати його тіло бійцям не вдалося. Тому після підтвердження домовленостей про "режим тиші" з 14.00 до 18.00, яка була досягнута за допомогою представників місії ОБСЄ, Журавель зголосився увійти в групу, яка йшла забирати тіло загиблого Красногрудя.

Оскільки Ярослав знав дорогу до місця, де загинув командир, він ішов першим. Тому коли ворог почав обстріл – Журавель прийняв практично весь вогневий удар на себе. Саме під час спроби допомогти Ярославу, загинув Микола Ілін.

Побратими кілька разів намагалися повернутися за пораненим товаришем – безуспішно.

Скільки ще прожив Ярослав Журавель – невідомо. Однак загинув він не одразу. Деякий час поранений сержант жив, лежав поруч із загиблим побратимом, стікаючи кров'ю. Востаннє живим його бачили, коли запускали дрон, щоб знайти пораненого: він, у білій касці, зміг відповзти від місця поранення у відносне "укриття" і намагався накласти собі джгут. Пізніше Ярослав зник із зони видимості – ймовірно, сховавшись у балці.

Окупанти не дали забрати пораненого воїна, надати йому медичну допомогу та врятувати життя.

21 липня представники російсько-окупаційних військ передали Україні тіло – в такому стані, що для підтвердження особи загиблого знадобилося проводити судово-медичну експертизу.

У загиблого героя, якому в цьому році виповнилося 40 років, залишилися дружина і дві дочки.

Василь Кравченко, 36 ОМБр

Василь Сергійович Кравченко народився 14 лютого 1994 року в Ізяславі Хмельницької області.

З юних років захоплювався спортом.

Його мобілізували на військову службу в лютому 2018 року. Згодом Кравченко двічі укладав контракт із ЗСУ. Служив старшим стрільцем десантно-штурмового взводу десантно-штурмової роти 503 окремого батальйону морської піхоти.

У квітні 2020 року одружився.

20 липня Василь разом із побратимами виконував бойове завдання в районі селища Шуми Торецької міськради Донецької області. Близько полудня ворог відкрив по українських захисниках вогонь із гранатометів, стрілецької та снайперської зброї. Кілька куль потрапили в голову і груди Василя.

"Російські терористи завдали несумісні з життям поранення нашому побратиму Василю Кравченку. Брате, ти був воїном до самого кінця. Таким, сильним і рішучим, тебе і запам'ятають. Спочивай із миром! Ворог же запам'ятає правило "десять за одного", – обіцяють побратими загиблого на сторінці батальйону.

Загиблого героя поховали на Алеї почесних поховань Центрального кладовища міста Ізяслав.

У 29-річного воїна залишилися батьки, сестра і молода дружина.

Артем Козій, 36 ОБрМП

Артем Євгенович Козій народився 21 вересня 2001 року в Южноукраїнську Миколаївської області.

У 2020 році Артем закінчив Миколаївський будівельний коледж. І вже 10 червня пішов на військову службу за контрактом, служив у 1 окремому батальйоні морської піхоти 36 ОБрМП. У липні 2020 року вирушив на першу ротацію на фронт. Вдома на нього чекала кохана дівчина Даша.

21 липня 18-річний хлопець під час обстрілу під Павлополем отримав множинні осколкові поранення. Лікарі мобільного госпіталю в Маріуполі 7 годин боролися за життя морпіха – і не змогли його врятувати.

Батько молодого воїна також захищає Україну на Донбасі.

"На фотках вони зазвичай посміхаються. Так, ніби знають щось таке, про що нам ніколи не дізнатися... Ти не говорив мені, що твій син підписав контракт. Не говорив. Не хвалився. Ти п'ять років там, у проклятих донбаських степах, а він ось тільки недавно став морпіхом. А вчора його не стало. Ти сильна людина, гарний воїн і порядний чоловік. І ти мусиш сьогодні з усім цим впоратися. З усім, що на тебе навалилося. Тому що зовсім скоро тобі знову треба їхати туди. Тепер це кровна помста", – звернулася до батька загиблого морпіха волонтерка Наталя Кабаровська.

"Моєму синові було 18... Він був патріотом. Спи, синку, тато зробить", – пообіцяв батько загиблого Євген Козій на сторінці бригади, де сповіщалося про смерть Артема.

За молодого бійця морпіхи обіцяють відплатити ворогові удесятеро.