Шлеперство блогів
Давно хотів поговорити про призабутому вже конфлікті між інформаційними ресурсами "Обозреватель" та "Українська правда". Спеціально вичікував, щоб пристрасті вляглися і не заважали розглянути, що ж все-таки відбулося. Тому що трапився спір мені здався глибинним і важливим. Майже як трудноразрешимая питання про первинність яйця перед куркою. 26 квітня журналіст "Української правди" Сергій Лещенко звинуватив співробітників порталу "Обозреватель" у плагіаті. Зробив він це у своєму блозі, у статті "Шлеперство". Текст цей містить багато небезперечних заяв, буквально починаючи з таких: "Міністр оборони Німеччини після звинувачень у плагіаті при написанні дипломної роботи пішов у відставку. Тільки в Україні плагіат вважається хорошим тоном ".
Ну, чому ж тільки в Україні? Намедни в Росії вятського губернатора Микиту Бєлих також викрили у плагіаті при захисті дисертації. Причому знатний цінитель "європейських цінностей" відмахнувся від обвинувачів, як відмахуються від настирливої ??оси, перш ніж відкусити медово-соковиту м'якоть кавуна.
Через день після публічного "Доки!" Сергія Лещенка, 27 квітня, журналіст "Оглядача" Олександр Чаленко опублікував у своєму блозі епістулу "Витончене шлеперство по-лещенковскі". У епістуле Чаленко пояснює, що текст інтерв'ю, вкрадений, на думку Лещенко, у "Української правди", насправді мав під собою посилання на першоджерело. Разом з тим в новинній стрічці "Обозревателя" тоді ж з'явилося кілька новин, складених на основі згаданого інтерв'ю, але вже без посилання на "Українську правду". Чаленко цілком справедливо зауважує, "що сталося непорозуміння, яке можна виправити одним дзвінком" ... "Але чомусь у випадку з інтерв'ю Колесникова телефон редакції Лещенко набрати не захотів. Просто ставив перед собою інші цілі - знайти привід, щоб посваритися з Бродським через "гадениш" в свій і Мустафи адреса ".
Було б дуже добре, якби текст Чаленко на цих словах і закінчувався. Але, видать, в полемічному запалі Олександр пригадав Сергію кілька "виловлених бліх". І ось тут пропоную без гарячки розібратися. Причому не в тих приватних випадках якихось там уявних гріхах Лещенко, а в самій суті питання.
Вибачте за банальність: ми живемо в інформаційну епоху. У побуті це означає, що люди, які володіють більшим обсягом актуальної інформації, більше заробляють. Більше того, люди, які вміють викликати в людській масі емоцію, також матеріально більш благополучні, ніж громадяни, що не мають такої можливості. Це якоюсь мірою пояснює (але не виправдовує!), Чому лікар, який витратив на навчання близько десяти років і який рятує людські життя, отримує в плату за свою працю в десятки разів менше порівняно з телевізійним клоуном або юної певичкой, або, скажімо , футболістом.
Це також пояснює обурення Сергія Лещенка, адже красти інформацію в наш час - це навіть гірше, ніж красти просто гроші. Але диявол криється, як ми знаємо, в деталях. Вибачте за ще одну тривіальність. Сучасні журналісти як професіонали виховані на ідеалах журналізму економічно передових протестантських країн. Але як громадяни України вони "з молоком матері" ввібрали основи традиційного, в нашому випадку, православного суспільства.
Отже, в душі кожного нашого журналіста живе такого роду етичне розуміння: Господь посилає свої блага всіх людей через своїх "уповноважених" - тих, кого він наділив відповідними талантами. У Євангеліє від Матвія (25:14-30) є оповідання про господаря і його трьох працівниках, яким він дав у користування гроші перед своїм від'їздом. Два працівника, пам'ятаючи, мовляв, "гроші, як гній, якщо їх не розкидати, від них мало толку", за допомогою довірених їм монет, подвоїли суму. Третій працівник сприйняв вислів про гній буквально і зарив свою монету "талант" у городі, що не принесло ніякого прибутку. За що повернувся з від'їзду пан наказав викинути останнього працівника "в пітьму зовнішню: там буде плач і скрегіт зубів".
Як вплинула ця євангельська притча на нашу етику? У християнстві монета "талант" стала символом "видатних здібностей". Вираз "зарити талант у землю" в нашому православному суспільстві означає - не піклуватися про розвиток своїх здібностей і не ділитися своїми, даними від Бога вміннями з іншими людьми. Тобто коли Господь посилає людям музику, вірші, знання, винаходи, то Він використовує конкретних талановитих людей, як провідників своїх послань і грішно заривати даден Понад талант в землю, а також вимагати плату за виконання волі Божої.
Здавалося б, справедливо, але саме з цього місця виростає і наше вітчизняне зневага авторським правом. Мовляв, Господь автору послав, а після публікації - це вже "всіхньої", стало бути, можна задарма брати і користуватися.
Зовсім інакше ставляться до авторського права на т.зв. Заході. Протестанти найбільш вчитуються в Старий Завіт, ніж в Євангеліє. А Бог Старого Завіту заохочує чесне ставлення до тих, хто тобі платить, і забороняє продаж не свого та інші брехливі способи збагачення. "Придбання майна язиком, скороминуща марнота шукаючих смерти" (Притчі 21:6). "Не зробите кривди в суді, у мірі, у вазі та в мірі буде в вас ваги вірні, гирі вірні" (Левит 19:35-36). Прошу звернути увагу, "в суді". А що робить журналіст, як не судить про що / кого-небудь у своїх публікаціях?
"Не повинні бути двоякі гирі, великі і менші ... гиря у тебе повна й справедлива, ... щоб продовжилися дні твої на землі, яку Господь Бог твій дає тобі, Бо гидота для Господа Богом твоїм, хто чинить неправду" (Второзаконня 25:13 -16), "мерзота перед Господом, неоднакові, а оманливі ваги - не добрі" (Притчі 20:23). Прошу зауважити, мерзота - "неоднакові гирі", приміром, скажімо, подвійні стандарти по відношенню до екс-міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка та екс-міністру внутрішніх справ Юрію Луценко.
Тут нетерплячий читач вигукне: "А добре було б, якщо не тільки наші журналісти, а й усе суспільство сприйме вище зазначену протестантську етику!". Проте справжній менеджер знає, що поліпшення будь-якої якості завжди призводить до погіршення якого іншого якості. Власне, талант менеджера і полягає в тому, щоб, приймаючи рішення про оптимізацію, точно знати, чим доведеться пожертвувати; і чи можна, в підсумку, взагалі цим жертвувати?!
Посудіть самі - у протестантському суспільстві "кожен сам за себе", тому і потрібно скрупульозне дотримання всіх прав і грошової оплати за кожне скоєне благо. У традиційному суспільстві "один за всіх і всі за одного". Так, цей девіз мушкетерів-католиків - суть базова цінність і для нашого православного суспільства. Христос один прийняв на себе гріхи за всіх. Ми готові відкинути "один за всіх і всі за одного" взамін на "кожен сам за себе"? А це "ще питання", чи не так? Чи знаю сам на нього відповідь? Ми, журналісти, взагалі-люди питань, а не відповідей.
Згадаймо знамениту роботу "Протестантська етика і дух капіталізму" соціолога Макса Вебера. І розглянемо яскравого автора "Української правди" Сергія Лещенка. Чому його, а не Олександра Чаленка? Ну хоча б тому, що Лещенко перший почав.
Отже, нагадаю, Сергій Лещенко у нас за фактом народження, шкільної освіти, суспільного виховання - "традиційний людина". Але за фактом вибору ним професії, свідомого вибору європейських цінностей - він "протестант". Професія для Лещенко НЕ тягар, журнализм для Лещенко - це форма існування.
А чи можна сказати, що Сергій Лещенко як "традиційний людина" працює, щоб жити? Або він на манер "протестанта" живе, щоб працювати? Особисто мені відомо кілька випадків, коли Лещенко проявив наступну стратегію: він мінімізував кількість роботи для збереження стабільного доходу. А це властиво "традиційного людині". Водночас "протестантська" стратегія - це максимізувати дохід, навіть якщо це вимагатиме більш інтенсивної праці.
Тепер перейдемо до найважливішого комерційному принципом. Олександр Чаленко у статті "Витончене шлеперство по-лещенковскі" доводить, що принцип Сергія Лещенка "не обдуриш - не продаси". А який у нас, журналістів, "протестантський" ідеал? Чого всі чекають від нас, а ми від всіх? ? "Чесність - найкраща гарантія". Чесність - одним цим словом можна узагальнити весь Кодекс журналістської етики.
Згаданий Макс Вебер вважав іслам, буддизм, православ'я і конфуціанство несумісними з успіхом при капіталізмі. Свою роботу він опублікував на початку XX століття і ще нічого не знав про глобалізацію. В даний час ми бачимо, що саме в конфуціанської суспільстві (Китай) і буддійських країнах (Південно-Східна Азія) "класична протестантська трудова етика" присутній в найбільшою мірою.
А що у нас в Україні? У нас на Батьківщині традиційне суспільство не знаходить інтенсивну працю достатнім для збагачення. Просто наполегливо працюючи, неможливо навіть на нормальну квартиру в Києві заробити. Тому православний люд, за великим рахунком, розглядає бізнес як порочний спосіб життя. Треба визнати, наші "грошові мішки" самі ведуть себе зухвало, жирують напоказ. На жаль, щоб перерахувати в Україні меценатів, подібних Андрій Лопушанський, достатньо буде пальців рук. Поки ще почуття обов'язку по відношенню до суспільства і дбайливе ставлення держави до прав людини розвинені у нас в слабкому ступені.
Щоб не бути голослівним, наведу лише один приклад того, як наша держава зневажає невід'ємне право приватної власності. У громадян України відібрано право в'їхати в свою власну країну на автомобілі з іноземними знаками держреєстрації. Навіть якщо у громадянина України є повноцінна довіреність від іноземного власника на цей автомобіль. Гірше того, якщо іноземний громадянин А довірив в'їзд в Україну на своєму автомобілі іноземному громадянину Б, то виїжджати за межі України на цьому автомобілі може тільки громадянин Б, а ніяк не власник цього автомобіля громадянин А. Вважаю, що у вас, любі читачі, є ще багато конкретних прикладів подібного нехтування прав громадянина і власника в Україні в ім'я якогось абстрактного державного блага. Буду вдячний, коли побачу їх у коментарях під цим текстом.
Але не все безнадійно, і тому приклад - мусульманська Туреччина: після того як у цій країні надавали державі за загребущих рук, а підприємницька діяльність була в суспільній свідомості легітимізована, там виникла відповідна трудова етика і економічний розвиток рвонуло вперед.
Як бачимо, шукана "протестантська" етика виникає там, де збалансовані обов'язки і права людини. Про який балансі йдеться? Почуття обов'язку змушує людину працювати, а права захищають результати його праці від посягань держави і сторонніх осіб. Вважаю, наявність такого балансу повинне, в першу чергу, турбувати наших законодавців.
А що стосується журналістів, то тут розумні направо, красиві наліво. Якщо ти творча людина і вважаєш, що твій талант від Бога, то і неси його людям, як Божий дар, безкорисливо. І не нарікай, коли тебе копіюють. А якщо ти чесний ремісник і кожен рядок вичавлюєш з себе насилу, то і з праці цього має бути справедливо тобі віддано. Тільки, в такому випадку, не треба претендувати на звання носія якоїсь "іскри Божої".
Особисто себе хотів би відносити до першої категорії. Для прикладу, ще до прем'єрного показу нашого фільму "Остання таємниця Гітлера", його фрагменти вже можна було подивитися на деяких інтернет-ресурсах. Хто їх там розмістив, не знаю, і "розбиратися" з цим, як мені пропонували, не став. Фрагменти нашої телепрограми "Надзвичайні новини" у вигляді відео та скріншотів також часто присутні в матеріалах інших колег-журналістів. Добре, коли посилаються на авторів, але навіть якщо і немає згадки, то Бог їм суддя, ми без претензії.