Володимир Малинкович: "Дрібний бізнес впаде у війні з середнім і великим"
Починаючи з 2002 р., коли в Україні почалося сталий розвиток економіки, в країні склалася, на перший погляд, парадоксальна політико-економічна ситуація: чим краще розвивалася економіка, тим нижче падав авторитет Президента Леоніда Кучми. Проте все було по-своєму логічно . На тлі зростання економіки до 2002 кількість людей, які вважають свої доходи середніми, збільшилася в 2,5 рази. Зароджувався середній клас. А що таке середній клас? Це люди, які вже не просто виживають, а починають замислюватися про свою громадянську позицію. І їх не влаштовувала замкнута на Президентові ієрархічна вертикаль, коли все в країні вирішує, по суті, одна людина.
Так, до речі, було завжди. Французька революція, як пише французький політолог, історик і державний діяч Алексіс Токвіль, почалася на тлі відносного благополуччя. Тобто для того, щоб люди брали активну участь у політичних процесах, вони повинні мати час і бажання для активної політичної або громадянської діяльності.
Ось і український середній клас захотів взяти участь у прийнятті політичних рішень в країні. Незважаючи на те що бідних на той момент в Україні ставало все менше, вони разом з зароджується буржуазією становили 99% населення країни. Але ні ті, ні інші ніяк не брали участь в управлінні країною, якій разом з Президентом управляли великий капітал і партійно-бюрократична номенклатура. Тоді середній клас і зажадав свою политическою частку. Водночас режим, який можна було назвати номенклатурно-олігархічним, став усвідомлювати необхідність політичних змін. Раніше він існував за рахунок того, що нувориші, які заробили свої статки, як правило, в обхід закону, прагнули прив'язатися до єдиної адміністративної вертикалі, щоб номенклатура закрила очі на їхні гріхи. Але очолюваний Кучмою бюрократичний апарат хотів, та просто потребував підтримки великого бізнесу, оскільки своїми силами держава подолати економічну кризу не могло. Саме в період президентства Кучми виникла спайка вищої бюрократії та великого бізнесу, яка, незважаючи на всі недоліки періоду первинного накопичення капіталу і незаконність цього, все-таки зробила свою справу і вклала гроші в економіку України. І тільки завдяки цим інвестиціям з боку великого бізнесу економіка стала виходити з кризи. Іншого варіанту в той час просто не могло бути. Тому всі розмови про те, що Кучма розвалював країну, підтримуючи олігархів, неправда.
Але коли економіка України почала вирівнюватися, зберігати цей режим, фактично залишок радянської влади з її жорсткою вертикаллю і в той же час неконтрольованим і корумпованим великим бізнесом і держапаратом, стало важче. І це було все очевидніше. На минулих парламентських виборах партія влади, уособленням якої став блок "За Єдину Україну!", Зазнала нищівної поразки. Блок "За ЄдУ!" отримав трохи менше 12% голосів. І плюс 6% з невеликим отримала СДПУ (о). Ось вам, мабуть, і всі партії, які підтримували Президента (18% депутатів). Всі інші сили були в тій чи іншій мірі опозиційними. І якби у нас не існувало змішаної виборчої системи, якби по мажоритарних округах, за якими до парламенту пройшли багато підприємців, мільйонери, які легко міняли свої політичні симпатії залежно від кон'юнктури, вже тоді, в 2002 р., парламентська більшість була б у опозиції. А так за рахунок мажоритарників і було створено підтримує Президента більшість.
Урок з результатів виборів витягла не лише опозиція, а й влада. І тоді вона задумалася про політичну реформу, ідею якої я разом з політологом Михайлом Погребинським запропонував тодішньому главі Адміністрації Президента Віктору Медведчуку. Для її реалізації були необхідні дві принципові речі. Треба було ліквідувати залишилася від минулого жорстку централізовану вертикаль влади (те, що у нас називають адмінресурсом) і провести горизонталі в політиці, тобто створити конкуруючі політичні структури як у центрі, так і на місцях. Іншими словами, створити умови, при яких олігархи не будуть ліквідовані як клас, але будуть конкурувати один з одним у політичній боротьбі партій. І такі умови створював перехід до парламентсько-президентської, а по суті - до парламентської республіки. У такому випадку економічна конкуренція супроводжувалася б політичною конкуренцією. У чому, власне, і полягає суть багатопартійності.
По суті, до цього у нас не було ніякої багатопартійності. Були лише загальні слова. А партії, за винятком кількох, були "диванними" партіями при тому чи іншому олігарха. А тепер, з набуттям чинності політреформи, з початку 2006 р. великому бізнесу треба буде вчитися працювати в умовах реальної багатопартійності, коли підвищується роль власне політиків, на яких будуть як і раніше впливати, але з якими в набагато більшому ступені змушені будуть рахуватися підприємці .
Нова ситуація виникає і для середнього та малого бізнесу. Малий, "базарний" бізнес, за рахунок якого довгий час годувати населення злиденної країни, буде втрачати свої позиції. У Східній Європі, слідом за якою йде Україна, все менше і менше залишається лоточників.
Малий бізнес переростає там в середній, "мішечники" перетворюються на власників магазинів. Це зараз відбувається і в Україні. А от середній клас, в тому числі і наймані працівники з середніми доходами, в умовах політреформи мають процвітати.
До останнього часу вся влада працювала на великий бізнес. І це дійсно була влада олігархів. Зараз олігархи в парламенті будуть розбиті на табори. Одні підуть за Партією регіонів, інші - за партією Віктора Ющенка, треті підуть за Юлією Тимошенко і т.д. Це парадокс, але буде олігархічна демократія. Це погано, але краще, ніж існувала диктатура президента. Поки середній і малий бізнес безправні порівняно з великим. Але після політреформи у середнього бізнесу з'явиться реальний політичний шанс, якого не було раніше, олігархи та політики будуть боротися за його симпатії. А ось дрібний бізнес, швидше за все, впаде у війні з середнім і великим.
Володимир Малинкович, директор українського відділення Міжнародного інституту гуманітарно-політичних досліджень
"Бізнес"