Блог | Що відбувається у Збройних Силах України
Останнім часом з’явився вал негативу відносно Збройних Сил України.
На початку війни наша армія була, як "священна корова" і якщо військовиків й наважувались критикувати, то робилось це, по-перше, дуже рідко та обережно, а, по-друге, здебільшого то стосувалось навіть не самої армії, яка стала на захист батьківщини, а лише отих генералів, які, ніби то невдало той захист організовували і планували.
Далі критичні матеріали почали з’являтись все частіше. Ну, не без цього звісно, але ж тут, за останні дні, вони просто пішли один за одним і що цікаво, критика стосується не якогось конкретного питання чи певного напрямку, а направлена на всі ЗСУ відразу і в цілому.
Читаючи ці матеріали, складається таке враження, що в нашій армії ну просто все погано і то настільки, що гірше й не бува, ну хоч плач і все тут.
Наприклад, декілька днів тому натрапив на матеріал "Умови в тилу часом нестерпніші, ніж на фронті, надрукований на "Військовому навігаторі України".
Реакція на прочитане була така собі, бо ж і ресурс нерозкручений, і автор геть незрозумілий для щирого та неупередженого українця – "Major Horvat KFOR Al-Kut", хто такий той Horvat?
А тут ще й усвідомлення, що країна фактично увійшли у передвиборчу кампанію, тому саме зараз заказухи у ЗМІ полізе неміряно, саме тому й необхідно до подібних публікацій ставитись виважено та обдумано, бо ж на передодні президентських виборів саме армія й буде одним із головних об’єктів для нападок.
Чому? Та тому, що саме армія то його, президентська владна вертикаль і саме армія має стати тим індикатором, за яким можна буде робити дуже важливий зріз соціального вдоволення, або ж розчарування президентськими реформами та й його діяльністю в цілому, бо окрім військових, на армії зав’язано дуже багато цивільних, починаючи банально від сімей військовослужбовців, закінчуючи військово-промисловим комплексом – цивільними підприємствами, існуючими виключно за рахунок військових замовлень.
Саме тому треба бути готовим, що зараз на Збройні Сили будуть щиро та рясно лити бруд усілякі "агітатори та пропагандисти", хоча б лише для того, аби таким чином вплинути на президентську кампанію та вдарити по рейтингам діючого Президента аби провести таким чином свого кандидата, ото ж не всяка критика, насправді, матиме на меті з’ясування справжньої ситуації в армії та висвітлення її негативних сторін заради змін.
Разом з тим, казати, що вибори, то єдина причина, чому нині так масово почала з’являтись критика щодо сучасного стану в армії - то буде необ’єктивно і неправдиво, тим більш, що зазначена критика почала лунати не лише з маловідомих, чи навіть проросійських, але ж й з таких відомих вітчизняних ресурсів, як "Петро і Мазепа" (матеріал "Байдужий військовий – це мертвий військовий"), який від початку зарекомендував себе, як проукраїнський, патріотично спрямований, а тому грішити на нього, як на "ворожий рупор", чи робити з нього чергову "зраду", зваливши все на оту – "руку кремля", що стала вже "мемом" і навіть символом повного безглуздя, а водночас і зручною "відмазкою" для тих у владі, хто принципово не здатен до будь-яких перетворень на краще, не кажучи вже про докорінні зміни, чи фундаментальні реформи, було б не лише не правильно, але й безглуздо.
Але й окрім згаданих вітчизняних, армійською тематикою в останні дні, зацікавились і такі "зубри" світового інформаційного середовища, як ВВС ("Українська армія розбігається: чому і як це зупинити") та "Радіо Свобода" (Глен Грант: одна із проблем українського війська – радянське мислення багатьох керівників).
А це вже той дзвіночок, який наполегливо підштовхує керівництво Збройних Сил більш ретельно придивитись до ситуації, що склалась нині в армії, бо ж кожна проблема, навіть не значна, якщо залишатиметься без належної уваги, загрожує рано чи пізно перетвориться на велику біду, з якою вже потім можна буде й не впоратись.
Тому, сподіваюсь, що керівництво Генерального штабу, спокійно та виважено віднесеться до зазначеної критики, ретельно проаналізувавши її і прийнявши до уваги ті аспекти, де вона насправді є конструктивною і справедливою, ми ж, в свою чергу, спробуємо провести, так би мовити первинний аналіз, розібравшись, про що кажуть всі ці критики і свої, і чужі, про що, так би мовити, волає народ, вимагаючи справедливості???
Бо ж народ, окрім видовищ та хліба, інколи вимагає ще й справедливості, гучно скандуючи при цьому – ганьба, ганьба.
Червоною ниткою цих публікацій проходить теза – "усе погано", точніше навіть не так, а – "усе, дуже погано".
Коли ж починаєш розбиратись з отим "погано", то все зводиться до конкретних думок, конкретних людей, які й розказують про те "усе погано", фактично висловлюючи при цьому свою суб’єктивну думку і не більше.
Так, "Петро і Мазепа", бере за основу "покази" якогось, втаємниченого заступника командира одного з батальйонів.
ВВС News Україна – 41-річного юриста та колишнього міліціонера Богдана Мухи.
"Радіо Свобода" публікує авторський матеріал Богдани Костюк, яка вислуховує Глен Гранта і всі ці люди, фактично говорять про низку проблем, що роками накопичувались в нашій армії, так і не отримавши якогось вирішення, що врешті й призвело до масового звільнення офіцерів з лав Збройних Сил, що ми маєм на сьогодні.
Вирішивши піти тим самим шляхом, аби не порушавати запропоновану схему, я вийшов на одного з комбригів із пропозицією організувати мені зустріч з будь-яким офіцером, за умови, що той мав би мати бойовий досвід (АТО чи ООС).
Чому саме така умова? Бо на мій погляд, коли людина воювала, то, нюхнувши пороху, вона починає по-іншому дивитись на світ та й на життя, розрізняючи в ньому різні відтінки, бачучи не лише світлі, чи темні, але й багато більше кольорів – цілу їх гаму з того, що знаходиться поміж світлого та темного.
Отож, з питанням, що ж справді відбувається зараз в нашій армії, зокрема, в бойових її частинах, я звернувся до майора Максима Максименка і ось, що він мені на це сказав.
"Я в армії з 2011 року. На початку серпня 2014, потрапив під Дебальцеве. В основному, ходили у супроводі колон, що відбувалось в зоні відповідальності сектору "С".
Найбільша небезпека під час, назвемо це супроводження – конвоюванням, була у тім, що на той час лінії розмежування, як такої не існувало, через що було дуже важко розібратись де свої, а де чужі.
Тобто, якщо доводилось вести колонну з Дебальцеве у Нижню Кринку, то за ці 20 кілометрів ми по декілька разів потрапляли у зону відповідальності наших військ і, відповідно, в зону, де був противник, тому під час конвоювання, ми постійно потрапляли під артилерійські обстріли, часто під обстріли із стрілецької зброї, гранатометів та мінометів.
Колона на марші має дуже багато слабких місць і її може врятувати лише висока швидкість і наша рішуча налаштованість на відсіч противнику. Але ж, в 2014 році була величезна проблема саме із справністю військової техніки, яка дуже часто ламалась і її приходилось брати на буксир, часто під обстрілом, ризикуючи власним життям і життям своїх бойових побратимів, як то було наприклад один раз, на в’їзді у Нижню Кринку, де стоїть велике промислове підприємство, а перед ним перехрестя, яке на той час, наполовину контролювалось нашими військами, з іншого ж його боку вже стояв ворог і саме на цьому перехресті під час маршу у нас ламається та глохне старенький Газ-66.
Наші побратими, бачучи це, починають прикривати нас вогнем, ми додатково, розсипаєм свою піхоту, що була на броні і під її прикриттям починаєм щосили намагатись витягти той злощасний Газ.
Прикріпили до нього буксирний трос, смикнули, ще раз і, той трос рветься.
Кожна хвилина для нас обертається наростанням щільності обстрілів, бо ж противник починає зосереджувати по нас все більше вогневих засобів і ми аби не потрапити в саме пекло, терміново чіпляємо його за обмотку – катушка троса на бампері.
І що б ви думали, ми починаємо тягти і просто відриваємо від нього бампера, а той Газ, як стояв так і стоїть, ніби пам’ятник російському машинобудуванню – вічно поламаному і постійно потребуючому ремонту.
І поки ми не обмотали кабіну того Газона тросом, просунувши його під радіатором, ми його так і не зрушили з місця. Але ж витягли і Богу дякувати, вціліли тоді всі і вийшли з під обстрілу без втрат, але таких випадків було дуже багато і, що цікаво, іноді те, що в мирний час вважається недопустимим, на війні рятувало нам життя.
Так, одного разу, ми конвоювали колону з боєприпасами. Десь близько 12-13 автомобілів, завантажених боєприпасами. Це доволі багато, але авто були, як не дивно, справні і ми рухались по польвим дорогах за швидкістю 65-70 км на годину.
Для військової колони, то досить висока швидкість і тут нам в посилення дають БРМ (бойова розвідувальна машина, фактично та ж сама БМП), як зараз пам’ятаю, старший на БРМі був старший лейтенант Свищ, який потім загинув, в лютому 15-го року біля Дебальцеве, а річ у тім, що БРМ не витягує швидкість 70 км/годину, хоча вони (екіпаж) нас завірили, що зможуть витримати таку швидкістю.
Із розрахунку на почуте, їх поставили в середину колони і в результаті того, що вони не витримали заданого темпу, утворився розрив близько 200 метрів.
Але коли колонна летить, особливо по ґрунтовій дорозі, то пилюка стоїть таким стовпом, що там нічого толком не видно і там важко на ходу щось корегувати, тому, коли й в той раз, ми, вже вкотре, на максимальній швидкості вискочили на те ж саме перехрестя біля Нижньої Кринки, то в той раз, противник, нас вже очікував та ще й, пристрілявся і тому наніс по нам, саме в середину колони ракетно-артилерійський удар і що б ви думали, снаряди лягли саме в цей розрив у 200 метрів, який утворила та БРМка, яка не витримуючи швидкості, відстала, таким чином розсікла колону на 2 половини, притримавши за собою всю другу частину колони.
То ж ота БРМ, яка йшла повільно, через що на неї там всі плювались, насправді, як виявилось пізніше, спасла нам всім життя, бо ж якщо колонна, навантажена боєкомплектом почала б рватись, а в неї влучили стовідсотково, то не треба розказувати, що б тоді з неї лишилось і хто б вцілів.
Отакі справи в нас були та й досі трапляються на війні, а щодо нинішнього стану речей в армії, то, потрібно чітко усвідомити, що загалом, держава стоїть на порозі великих змін. Попри те, що день незалежності ми святкуємо з 1991 року, але ж реальна незалежність почалась взимку з 13 на 14 рік.
Люди усвідомили себе українцями, як нацією, лише тоді, коли ми вступили в фазу активних дій проти Російської Федерації. Тобто постколоніальна, посткомуністична свідомість населення зламалась лише влітку 2014 року.
Знову ж таки, ні для кого не секрет, що до 2014 року що б не проголошували, по факту, в Збройних Силах відбувалась постійна деградація і лише з 2014 року почались зміни.
Мені запам’ятався момент, 24 серпня 2014 року ми вели конвой через Жданівку, по якій тоді здійснювався обстріл і на блок-посту нам повідомили, що колону туди заводити не можливо.
Ми розосередили техніку в лісосмузі і чекали. І тут по приймачу ми чуєм як Президент проголосив, що буде відмінено день захисника батьківщини 23 лютого і впроваджується день захисника України 14 жовтня, який приурочується і до Покрови, і до дня Повстанської армії і до дня Козацтва. Приблизно з того часу й почались справжні зміни в Збройних Силах.
Багато хто з офіцерів усвідомлює, що провести зміни в такій величезній структурі, яка бере традиції ще з радянської армії, а радянська, взяла ряд негативних традицій ще з царської армії – дуже важко.
Змінити форму, спорядження, взаємовідносини у військових колективах та й організацію військової служби в цілому, насправді дуже важко і одними керівними документами зверху навряд чи ми зможемо досягти змін.
Я думаю, кожен має відчувати свою відповідальність за позитивні зміни в підрозділах і кожен має знати власну роль та місце у цьому процесі починаючи від солдата і вище, бо ж якщо хоч одна ланка випаде і не стане впроваджувати реформи хоча б на рівні особистого ентузіазму, ми далеко не підемо".
От така думка пролунала від пана майора Максименка, зауважте, діючого, пана майора, а не звільненого і вже за забором, жваво розказуючого, як насправді там в тій армії усе погано, бо ж саме через оте "усе погано", він немов би то й і не втримався, через це й звільнився, а так би служив собі ще й і служив.
Але, якщо подивитись на ці проблеми, то вони комплексні і звинувачувати в них лише керівництво не торкаючись всього особового складу, то не вірно.
Більш того, звинувачувати керівництво армії, не звертаючи увагу на ситуацію в країні в цілому, зокрема й на погляд та дії її вищого військово-політичного керівництва до розбудови сектору безпеки та оборони в цілому і Збройних Сил, як одного із основних його елементів, теж не вірно, ото ж, критикувати армію без аналізу ситуації, як в середині армії, так і в країні в цілому є неправильно.
Наприклад, сьогодні вночі виникла пожежа на арсеналі боєприпасів біля Ічні. Евакуйовано близько 12 тисяч осіб. І як зазначив представник Генерального штабу щодо причин пожежі: "на складі сталось одночасно два вибухи, потім через п’ять хвилин, стались ще два вибухи, що говорить про те, що це воєнна диверсія. Якщо б це був одиночний вибух, або якщо б там працювали люди в день і таке інше то можна було б говорити про імовірність більш високу інших версій. Версій я не висуваю, я говорю про факти і тільки що я спілкувався з представником СБУ, який сказав, що там працює їхня група і вона розглядає одну із версій – от таку".
Звісно, це вже не перша пожежа на складах і суспільство хоче почути якісь конкретні пояснення щодо цього.
Впевнений, що з часом суспільство отримає бажане та очікуване, почувши все, що стосується отих змін, які неминуче відбудуться, як в нашій армії, так і в державі, бо це нерозривно пов’язане між собою. Неможливо очікувати змін, тим більш кардинальних змін, в однієї з державних інституцій, якою є армія, не провівши реформ у державі в цілому.
СТИЛІСТИКА АВТОРА ЗБЕРЕЖЕНА.
